А батько! Начебто живий,
В своїй одежі бойовій
Мені з'являвся часто він,
Я згадував кольчуги дзвін,
Рушниці блиск серед узгір,
І непохитний гордий зір,
І молодих сестер моїх:
Проміння їх очей ясних,
Солодкі звуки їхніх слів
Та ніжний колисковий спів...
В міжгір'ї там потік струмів,
Був неглибокий, та шумів;
Туди, на золотий пісок,
Я йшов опівдні; ластівок
Я стежив літ над бистрицем,
Коли вони перед дощем
Торкались хвиль крилом своїм.
І я згадав наш мирний дім
І перед огнищем ясним
Вечірніх лагідних годин
Оповідань спокійний плин
Про те, як люди давніх літ
Жили, як був пишніший світ.
8
"Ти хочеш знати, як мені
Було на полі ті три дні?
Я — жив. Без них моє життя
Було сумнішим, як твоя
Безсила старість. Я хотів
Давно — дістатись до полів,
Які манили віддаля,
Дізнать, чи красна ця земля,
Дізнать, для волі чи тюрми
На світ народжуємось ми.
І в час нічний, в жахливий час,
Коли гроза лякала вас,
І, стовпившись при вівтарі,
Ви ниць лежали на землі,
Я втік тоді. О, я, мов брат,
Обняти бурю був би рад,
Очима з хмарами летів,
Рукою блискавку ловив.
Скажи — що серед цих-от стін
Я міг би мати назамін
Братання з вітром грозовим,
Що в серці розцвіло моїм?
9
"Я мчався довго — і вгорі
Не бачив жодної зорі,
Яка б тяжку світила путь.
Та весело було вдихнуть
До змучених грудей моїх
Той холодок лісів нічних.
І тільки! Я бігцем пустивсь;
Коли, нарешті, натомивсь,
Я ліг серед високих трав;
Ніхто мене не доганяв.
Гроза утишилась. Аж ось
Блідаве світло простяглось
В передсвітанковій імлі
На грані неба і землі.
І візерунком віддалі
Очам здавались гір шпилі;
Недвижний, мовчки я лежав.
Шакал десь плакав і кричав
В ущелині, як немовля,
Повзла в камінні — бачив я —
Лускою сяючи, змія.
Та острах в душу не закравсь,
Я сам, як звір, людей цуравсь,
Як змій, я повзав і ховавсь.
10
"Внизу чорніла глибочінь,
В якій котилася бистрінь.
Гроза їй сили додала,
І спінена вода ревла,
Неначе сотні голосів
Сердитих. Хоч була без слів,
Я ту розмову розумів,
Невтомний гомін, вічний спір
З камінням непохитним гір;
Він тихнув, ріс на повний шир,
Чутний виразніш в тишині;
Схід золотився; в вишині
Туманній злинув спів пташок,
Вітрець поворушив листок —
І враз урвався сон квіток,
І, як вони, назустріч дню
Підняв я голову мою...
Я озирнувся; не таю,
Що я злякавсь: я на краю
Безодні грізної лежав,
Де, виючи, бурун кружляв;
Скелясті сходи вниз вели,
Один лиш раз по них пройшли
То був, низвергнутий з небес,
Злий дух, який в проваллі щез.
11
"Круг мене квітнув божий сад.
Рослин весельчастий наряд
Беріг ще слід небесних рос,
І кільця виноградних лоз
Вились; убрала дерева
Краса їх зелені жива;
І грона висіли на них,
Сережок пишних, дорогих
Подоба; іноді летів
До них лякливий рій птахів.
І знов я до землі припав,
І дослухати знов почав
Чудних, чарівних голосів,
Які шептались між кущів,
Немовби річ вели в імлі
Про тайни неба і землі.
Уся природа в хор один
Злилась тих ранішніх годин,
Мовчав у той врочистий час
Лише людини гордий глас.
За тим, що я тоді відчув
І думав що — вже й слід загув,
Та я бажав би все відкрить,
Щоб хоч у мислі знову жить.
Такий був чистий небосхил,
Що й помах ангелових крил
Уважні очі в нім змогли б
Спостерегти; безмежний глиб
Його таким прозорим був.
Очима й серцем я тонув
В обіймах тих блакитних чар.
Аж доки полуденний жар
Всіх мрій моїх не розігнав,
І муку спраги я зазнав.
12
"Тоді в глибінь, де мчав потік,
Тримаючись за чагарник,
По плитах я почав, як міг,
Згори спускатися. З-під ніг
Тим часом брила кам'яна
Зривалась — димна борозна
Вилась за нею, і кругом
Вставала курява стовпом;
А камінь стугонів, стрибав,
І враз бурун його ковтав;
І над проваллям висів я,
Де клекотіла течія,
Та вільна молодість міцна —
Смерть не була мені страшна.
Лише я з тих стрімких висот
Спустився, холод свіжих вод
Моє обличчя обійняв;
І спрагло я до хвиль припав.
Зненацька голос і легку
Почув ходу... В чагарнику
Густім сховався я за мить;
Хвилюючися мимохіть,
Я погляд боязкий підняв
І слухати жадливо став.
І ближче, ближче все звучав
Дівочий голос молодий,
Такий невдавано живий,
Такий свобідний, мов здавен
Лиш звуки дорогих імен
Грузинка вимовлять могла.
Ця пісня простою була,
Та в мисль мою вона лягла;
Мені, як землю тьма вкрива,
Незримий дух її співа.
13
"Піднявши вгору глек, сюди
Ішла грузинка до води
Одною із вузьких стежок.
Як, роблячи невдалий крок,
Вона сковзалась між грудок
Камінних, на її тонких
Устах народжувався сміх.
На ній злиденний і старий
Був одяг; легко йшла з гори
І довгі закрути чадри
Назад відкинула. І тінь
Злотисту літня гарячінь
І на лице й на груди їй
Поклала; ніжний тиховій
Од щік та уст її пашів.
Так глиб очей її чорнів,
Таке кохання він таїв,
Що рій палких моїх думок
Збентежився. Ясний дзюрок
Я згадую лише, як він
Вливавсь до глека, срібний дзвін
Води і шарудіння ніг...
Це все, що в пам'яті зберіг.
Коли ж очутився я знов
І відлила від серця кров,
Вона далеко вже була,
Хоч повільніш, та легко йшла
В аул, стрункіша від топіль —
Цариць її родимих піль.
Неподалеку серед мли,
Здалось, до скелі приросли
Дві братні саклі; линув дим
Над дахом першої пласким,
Струмком в'ючися голубим.
Ще й досі видиться очам,
Як відчинились двері там
І зачинились за дівчам...
Ти не збагнеш мою печаль,
І як збагнув би, стало б жаль
Мені! Хай спомин тих хвилин
Зі мною знайде свій загин.
14
"По ночі, втомою в полон •
Узятий, ліг я в тінь. І сон
Відрадний очі враз мені
Стулив!.. Я бачив знов у сні
Грузинки юної лице.
Родило знов видіння це
Солодку тугу, дивний біль
В грудях у мене мимовіль.
Зітхнуть я довго силкувавсь
І пробудився. Красувавсь
Вже місяць, і за ним крадцем
Рушала хмаронька тихцем,