Суддя Блонде — жертва підступів лукавого голови — належав до дуже цікавих постатей, похованих у провінційній глушині, як старовинна монета в гробниці. Йому було тоді близько шістдесяти семи років, і для свого віку він виглядав чудово: високий, схожий на каноніка добрих старих часів. Його подзьобане віспою обличчя, внаслідок чого ніс скидався на штопор, здавалося вельми своєрідним: воно було рівного червонястого кольору й пожвавлювалося маленькими оченятами, які звичайно зберігали насмішкуватий вираз, і сатиричною гримасою лілових губів. До Революції він був адвокатом, а потім став громадським обвинувачем і проявив себе як один з найпоблажливіших представників цієї грізної професії. Добряк Блонде — так його називали — пом'якшував суворість революційних указів тим, що на все погоджувався й нічого не виконував. Змушений засадити за грати кількох аристократів, він так уміло затягував їхній процес, що дотяг до дев'ятого термідора81 й цим заслужив загальну пошану. І звичайно, саме добряк Блонде мав стати головою окружного суду; але під час реорганізації цих судів Наполеон відтрутив його — холодне ставлення імператора до республіканців було добре відоме й проявлялося в усьому. Побачивши на берегах списку проти прізвища Блонде позначку, що він був громадським обвинувачем, імператор запитав у Камбасереса82, чи не знайдеться в тих краях якого-небудь нащадка старовинного суддівського роду, щоб призначити його на це місце. Так дю Ронсере, чий батько був радником парламенту, став головою суду. Попри небажання імператора, головний канцлер, керуючись державними інтересами, залишив Блонде на посаді судді, пославшись на те, що старий адвокат — один з найобізнаніших французьких юристів. Талановитий суддя, знавець давнього, а згодом і новітнього права, Блонде міг би піти далеко. Але, подібно до багатьох видатних людей, він зневажав свої юридичні знання і цілком присвятив себе захопленню, вельми далекому від його фаху, віддаючи цьому захопленню всі свої помисли, дозвілля та здібності. Добряк Блонде палко любив садівництво, він листувався з найвідомішими аматорами, плекав шанолюбну мрію створити нові види, цікавився останніми відкриттями в ботаніці — одне слово, жив у світі квітів. Як і всі квітникарі, він віддавав перевагу одній обраній квітці: його улюбленицею була герань. Тому суд, процеси, все реальне життя відступало в тінь перед тим фантастичним і радісним життям, яким жив старий у своєму гаремі дивовижних красунь, що дедалі більше заполоняли всі його думки та мрії. Догляд за садом, приємні обов'язки квітникаря приковували добряка Блонде до його оранжереї. Якби не ця пристрасть, його ще за Імперії обрали б депутатом, і він би, звичайно, здобув собі славу в законодавчому корпусі.
Але не тільки через своє захоплення квітами Блонде застряв у провінційній глушині — на це була й друга причина. Він мав дурість одружитися в сорок років із вісімнадцятирічною дівчиною, яка через рік народила йому сина Жозефа. А ще через три роки в пані Блонде, найпершу красуню в місті, закохався префект департаменту, і їхній зв'язок урвався лише з її смертю. Від префекта, як було відомо всьому місту та й самому Блонде, в неї народився другий син — Еміль. Пані Блонде, яка могла б пробудити в душі чоловіка шанолюбні амбіції й відірвати його від квітів, навпаки, потурала захопленню судді ботанікою, бо, звичайно, їй не хотілося виїздити з міста; так само й префект ухилявся від переводу до іншої префектури, поки була жива його кохана. Неспроможний у своєму віці витримати боротьбу з молодою жінкою, суддя знаходив собі розраду в оранжереї, найнявши для догляду за красунями свого сералю, яких ставало усе більше й більше, гарненьку служницю. Поки суддя висаджував, відсаджував, пересаджував, поливав, прищеплював, схрещував свої квіти та домагався все нових і нових відтінків кольору, пані Блонде розтринькувала його статок на вбрання та моди, красуючись у залах префектури; від цієї пристрасті, якою кінець кінцем стало захоплюватися все місто, її відривали лише турботи про виховання Еміля, нерозривно злитого в уяві пані Блонде з її коханням. Еміль, дитя любові, був настільки ж розумний та вродливий, як Жозеф — тупий і негарний. Старий суддя, засліплений батьківським почуттям, любив Жозефа не менше, ніж дружина — Еміля. Дванадцять років Блонде скорявся долі і заплющував очі на зв'язок своєї дружини, зберігаючи, подібно до аристократів XVIII століття, незворушний спокій та благородну гідність; але, як то буває з людьми врівноваженими, він затаїв глибоку ненависть до молодшого сина. Коли в 1818 році дружина померла, він вигнав цього чужака з дому, пославши його до Парижа вивчати право й визначивши йому на утримання тисячу двісті франків на рік. І марно було просити його, благати — понад цю суму він не дав би й сантима.
Будинок судді — один з найгарніших у місті. Він стоїть майже навпроти префектури і виходить на головну вулицю охайним двориком з ґратчастими залізними ворітьми. Обабіч воріт стоять дві цегляні колони, а від кожної з колон до сусідніх будинків відходять залізні штахети, що вистромляються з невисокого, у половину людського зросту, цегляного муру. Вимощена цеглою доріжка, яка веде від воріт до дверей дому, розділяє дворик завширшки в десять і завдовжки в двадцять туазів на два суцільні квітники. Дбайливо поновлювані о будь-якій порі року, вони завжди тішать зір барвистим розмаїттям. Із-під цієї маси квітів підіймаються виткі рослини, ніби накидаючи строкаті плащі на стіни двох сусідніх будинків. На обвитих козолистом цегляних колонах стоять теракотові вази з кактусами, що прижилися в новому кліматі, й люди необізнані з глибоким подивом дивляться на їхнє потворне, втикане шпичаками листя, ніби вражене якоюсь ботанічною хворобою. Дім змурований з цегли, вікна прикрашені цегляними дуговими карнизами; яскраво-зелені жалюзі пожвавлюють досить одноманітний фасад. Крізь скляні двері та довгий коридор, у кінці якого стоять такі самі двері, можна бачити головну алею саду, площею близько двох арпанів. Крізь вікна вітальні та їдальні, розташовані одне навпроти одного, як і скляні двері коридора, видно суцільні килими квітів, що застеляють сад. Цегляна стіна з боку вулиці за два сторіччя стала немов іржава, вкрилась буро-зеленим мохом, і все це приємно поєднується зі свіжою зеленню дерев та кущів. Подорожній, що блукає по місту, не може не замилуватися цим будинком, який так гарно обрамлений квітами, мохом, листям і втопає в них по самий дах, прикрашений двома глиняними голубами.