Невдовзі, правда, я вже був закоханий в іншу Віру — Олишівську аптекарку, яка щойно закінчила технікум у Києві. Юне серце таке перемінливе!..
А газетна вітровиця навколо Віри С. потроху затихла. З'явилися, вимагали уваги нові газетотворні ідоли. Як жартували обласні газетярі, Віра С. вийшла в тираж… Минуло років зо два чи й більше. Уже в ранзі завідуючого відділом обласної молодіжної газети потрапив я на північ Чернігівщини. Якісь два десятки кілометрів відділяли мене від села, звідки — Віра С. І я раптом поїхав. Хоч їхати довелося засніженою дорогою, у кузові вантажної машини. "Віра С. у вас працює?" — запитав жінок, що стояли біля кормоцеху. "А, маяк! — не вельми зичливо засміялася одна з них. — Працює, працює, не все ж їй по городах засідать, минулася коту масляниця…"
Я зайшов до свинарника, на який показали жінки. День видався морозний, і в сараї було повно густої, липкої пари. У тім оболоці я ледве розгледів Віру. Вона розносила відрами харч, виливала в корита. Була вона в гумових чоботях, у клейончатому фартусі, завинена по самі очі картатою хусткою і вже мало чим нагадувала ту, з фотографії, Снігуроньку. Хіба що очі — колишні, вони усе ще хвилювали мене. Але розмова наша не клеїлася. Ми сиділи в холодній, обвішаній гаслами і графіками розтелів, кімнаті відпочинку тваринників (слово яке!..) і намагалися знайти ниточку, яка нас один час хоч трохи єднала. Але Віра не була зі мною одверта. Все ж дещо вдалося випитати. Десь колись комусь із керівників району вона не догодила. Одного разу не поїхала з ними на "пікнік", іншим разом замкнулася в готельному номері від захмілілого галіфетчика. Голову свого колгоспу покритикувала на обласній нараді… Потім повернувся з армії її наречений, почав ревнувати — і до листів, і до поїздок з начальством на всілякі урочисті зібрання. І Вірі врешті-решт підрізали крила. Елементарно — зрівняли з усіма свинарками. І перестала вона бути передовою… Та й ім'я надто наялозило очі читачам, газетярі швиденько знайшли нових "маяків".
Дуже типова історія. Моя сестра Марія скоро по війні працювала ланковою, ходила теж у передових, уже її внесли у список на високу урядову нагороду. Але перестала бути передовою в один вечір — відмовившись поїхати по льон з бригадиром, відомим у селі бахуром… Система легко садовила людей за червоні столи президій, легко викидала їх геть. "Пожували-пожували мене і — виплюнули, — казав колись нам, ще молодим секретарям Київської письменницької організації, Юрій Збанацький, уперше за багато років вертаючи із зібрання уже не начальником літературним. — І вас, хлопці, пожують — та й виплюнуть…" На ці слова дотепний Петро Осадчук відповів так: "То вас, Юрію Оліферовичу, хоч довго "жували", років з тридцять, а нас — невідомо…" Правда, мого кума дорогого Петра Осадчука "жують" і досі. Країна будується, перебудовується, переперебудовується, а Петро Ілліч — незмінно в президіях… Щаслива доля. Гідна подиву політична пластика. Зате й мені, його кумові, за спиною Петра Ілліча — затишніше.
Що головне в нашому житті? Колись, ще дочка моя була маленька і я гуляв з нею в сквері, подібне запитання я поставив дідові, що вже був на дев'ятому десяткові літ. Я тоді вже записував спогади для майбутнього роману "Листя землі" і з тим дідом зазнайомився. І мовив він так до мене: "Єдине, що тобі, сину, по* раджу: не пускай у свій дім комісарів…" Виявляється, ще на початку двадцятих він мав жінку-красуню. Але прийняв на квартиру комісара з якоїсь київської установи. Той комісар звабив його дружину, забрав її з собою в світлу комуністичну далечінь. Відтоді мій знайомий і вікував життя сам. Якби я дожив його віку і який-небудь молодик попросив і в мене поради як жити, я б йому відповів: "Головне — вдало вибрати кумів, а все інше — саме прикладеться…" Мої куми нині — знані по всій Україні, та й далеко за її межами. Двоє моїх кумів — Юрій Костенко і Людмила Скирда — на високих міжнародних орбітах. Розповідають, що Павло Загребельний, коли головував у Спілці письменників, засідання секретаріату розпочинав так: "Ну, свати, що будемо робити з українською літературою?.." Я ж, зібравши своїх численних і славетних кумів біля святкового столу, уже вправі запитувати: "Ну, куми, що будемо робити з нашою суверенною Україною?.."
Пропоную: список кумів моїх викарбувати на мармуровій стелі золотими літерами і так започаткувати експозицію Музею живого письменника.
У шістдесят першому році, повернувшись з відрядження, я під враженням розмови з Вірою С. написав досить гостру статтю: "Хто погасив маяк?" Обласні газети, і партійна, і комсомольська, відмовилися її надрукувати. Я передав рукопис кореспондентові одної з центральних газет. Статтю уже набрали було, але гранки прислали обласному начальству, аби ознайомилося воно і благословило. Але хто ж благословить критику на самого себе? Повторювалися олишівські історії. Високе начальство висловило своє незадоволення "єтим писакой". В одному з кабінетів обласний галіфетчик повчав мене: "Ти запам'ятай назавжди — там, де їси, не треба с…" Уперше я відчув себе хоч ще і в макітрі, і в маслі (згадуючи відомий анекдот), але вже — на краю посудини…
Але я ще не розумів, що то — початок порятунку: і душі моєї, і мого таланту, якщо Бог хоч крихтою його наділив мене.
Поза макітрою з варениками опинився я, надрукувавши у "Комсомольской правде" фейлетон "Дело о бороде". Правда, зрозумілим це стало трохи пізніше. Одразу ж після публікації — жодної реакції "вищеньких". Знайомі по кутках, озираючись довкола, тиснули руку: "Ну й здорово ж ти його…" Я, наївний, почивав на журналістських лаврах, листи од читачів приходили десятками. А починалося "дело о бороде" так. Наш редакційний художник Володимир Ємець (нині — відомий чернігівський живописець) відростив бороду. А секретарем обкому комсомолу став Леонід Палажченко. Широкознаний пізніше як ватажок луцьких і чернігівських комуністів, Герой Соціалістичної Праці. Справжня слава, правда, прийшла до нього уже на завершенні його кар'єри у зв'язку з відомим соціальним вибухом у Чернігові… Побачивши в редакції бородатого художника, він наказав строго і недвозначно: "Немедленно сбрить!.." Оскільки в Радянській конституції не було записано про заборону будівникам соціалізму відрощувати бороди, Володимир Ємець наказу не виконав. Одного разу Леонід Палажченко завітав на наші комсомольські збори і знову побачив бородатого художника: "Как?! Ты меня ослушался?! Вон из собрания!"