Думаю, що похід "ініціативної групи" до редакції "Дніпра" таки пригальмував мою публікацію. Бо з'явилася повість "Люблю сині зорі" і двоє оповідань у журналі лише в лютому шістдесят другого року. Одержав я авторські примірники "Дніпра", уже будучи членом Спілки письменників України: значніший резонанс мало оповідання "Голубий попіл", надруковане в "Літературній Україні".
Звичайно, членство у Спілці нічого не вирішує. Не було Спілки — але були письменники, і не буде Спілки — але будуть письменники. Навіть літературний талант — ще не все. Вирішує, врешті-решт, здатність таланту, особистості до саморозвитку. Скільки їх, талантів, промелькнуло вже на моєму віку, але так і залишилися недоростками, як огірки, коли від кислотних дощів згорає огудиння. Але це тепер я так розважливо міркую. Тоді ж несподіваний прийом до Спілки здавався щасливим дарунком долі. Спілка письменників з Чернігова бачилася священним Храмом Літератури. Коли я уперше переступив поріг її, без перебільшення — німіли ноги. Здається, Іван Немирович після лекцій привів мене до Храму.
Того вечора з доповіддю про літературний процес на Україні виступав Іван Світличний. Читав довго—і дещо монотонне. Але мене вразило його обличчя — просте, добре, інтелігентне. Я ще не знав, що з цією людиною буде тісно пов'язане моє життя впродовж декількох наступних років. Пізніше деяка різниця у поглядах розвела нас. Ще задовго до його другого арешту. (Про перший арешт я дізнався у війську, з листів дружини). Йшлося між нами не так про національне питання (хоч і тут я був менш радикальний), як про ставлення до революції сімнадцятого року. Я ще не готовий був провести межу між народною революцією березень — лютий сімнадцятого) і — Жовтневим переворотом. Можливо, бракувало знання історії. У свідомість на все життя вкарбувалася розповідь матері (пізніше я записав на диктофон спогади односельчан про той випадок), як денікінці "навчали" петрушинських хлопців і дівчат. Десь на початку дев'ятнадцятого у Петрушині відкрився клуб, при ньому працював співочий гурток. З панського дому узяли рояль. Учителька навчала грі на роялі сільську молодь. Зайшли в село денікінці, розшукали список хлопців і дівчат, які відвідували гурток, їх викликали по одному, примушували класти пальці, які торкалися панського інструмента, на край лави і шмагали по пальцях нагаями. Кров пирскала з пальців, і злазили нігті. Отак "навчали" і мою матір, а в перспективі — і мене. І досі пам'ять про ту "науку" застережливим криком кричить у мені, коли бачу новітні політичні маскаради дворянських онуків і правнуків. То волає в мені моя селянська кров. То волає пам'ять — і про кріпацтво, і про каральні загони дев'ятсот шостого року на Чернігівщині. Можливо, іншим легше про усе те забути. Мені — не вдається.
Так ми розійшлися з Іваном Світличним. Але приязнь до цієї непересічної людини попри різницю в поглядах лишилася в мені назавжди. Не хочу поціновувати його як критика і поета. Це справа літературознавців і читачів. Як на мене, один з найголовніших, найвиразніших його талантів — людяність. Коло Івана Світличного можна було зігріватися душею у найлютіші стужі, які невдовзі над нами завіяли. Цей мученик національної ідеї, цей визначний просвітянин не шкодував ні тепла своєї душі, ні широких знань для нас, молодих мітератворі. Ще раз перефразовуючи відомий вислів, скажу: майже все краще літературне покоління вийшло з крихітної, захаращеної книгами квартирки, де мешкав Іван і його вірна дружина Льоля. У моєму повному "вовків" романі "Вовкулака" чи не єдиний світлий образ — Льолі. Ім'я це в романі — не випадковість. Один з найсвітліших, найнаповненіших добрими почуттями спогадів у моєму житті — пов'язаний з кімнатою Світличних. Окрім господарів, мене та Ірини, були, здається, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, ще якісь люди, уже не пам'ятаю. У середині сімдесятих пам'ять про той вечір я "подарував" українській революціонерці Софії Богомолець: "…Було в тому зібранні, в тій "тайній вечері" щось таке, що глибоко, до лоскотливого щему в грудях проймало Софію. То було бентежне, зворушливе відчуття духовної близькості, духовного братства, що об'єднувало сьогодні тісний гурт революціонерів попри їхні програмні розходження… Софія передчувала, що таким товариством у цій затишній кімнаті вони зустрічаються востаннє, що багатьох з них найближчим часом і назавжди лиха доля в жандармських шинелях розкидає по Сибірах… У тюремних одиночках згадуватимуть вони сьогоднішній вечір і напевне знатимуть, що недаремно прожили життя, бо щасливий і багатий той, хто пізнав хвилюючу теплоту духовного братерства. Непомітно, з одного голосу, як ріка з джерела, за столом народжувалася пісня, повніючи і розпросторюючись з кожним ментом, бо все нові голоси підхоплювали її: "Ой на горі вогонь горить, а в долині козак лежить, накрив очі китайкою, заслугою козацькою, що в головах ворон кряче, а в ніженьках коник скаче…" Я і сьогодні можу повторити: "Щасливий і багатий той, хто пізнав хвилюючу теплоту духовного братерства". Для мене це був справді один з останніх вільних вечорів, перед трьома роками армійської служби. Невдовзі я вже "отрабатывал строевой шаг" над гірко знаменитою в історії революційного руху минулого століття рікою Шилкою. Але приналежність до того товариства допомогла мені щось справжнє зберегти в собі як художникові попри усі пізніші втрати і вимушені личини…
Але поки що я — не в Києві і не в Сретенську, поки що я — в Чернігові. З досвітку до початку робочого дня плету свої словеса для "вічності", а відтак — для чергового номера газети. І раптом — телеграма із Спілки письменників, підписана Володимиром П'яновим, що очолював тоді кабінет молодого автора: "У зв'язку з прийомом вас до Спілки прошу терміново приїхати Київ". Спершу я тільки засміявся: мене розігрують. Свої ж хлопці, чернігівці. Хтось із них — у відрядженні, у столиці, ось і змайстрував телеграму. Розиграші у нас тоді були в моді. Іноді — досить жорстокі. Я і сам брав у них участь. Якось один з наших працівників, готуючи матеріал про перший урок англійської мови в школі, запитав мене, як буде по-англійському "Добрий день". Ані хвилини не роздумуючи, я впевнено відповів: "Кадум". Мудак — прочитане навпаки. Наш працівник для певності проконсультувався з директором школи, з якої вів репортаж. Директор підтвердив: глибина пізнання англійської мови була така ж, як і в нашого журналіста… Викреслили оте "кадум" уже у зверстаній газеті. У вільний від писання нарисів про юних ударників комуністичної праці час ми в редакції грали в "реп'яшок" — перевертали сірникову коробку. Хто програвав, мусив ставати коло відчиненого вікна редакції на другому поверсі і гавкати на перехожих… Такі собі провінційні анекдоти… Отже, я не повірив тій телеграмі. А другого дня подзвонив сам П'янов: "Чому ви досі не в Києві?! Сьогодні — літературний вечір у Спілці, а потім — прийом, на Президії!" Аж тоді я помчався на автобусну станцію. Я приїхав просто на літературний вечір, у списку учасників якого стояло і моє прізвище. Приїхав геть хворий, з високою температурою, у ту пору свого життя я страждав від хронічних ангін. Весь вечір просидів на сцені, підтримуючи руками паленіючу голову. Мабуть, вимушена "скромність" посприяла моєму прийому до Спілки. Бо Валерій Шевчук, який багато і гостро виступав на вечорі, до списку "вибраних" не втрапив. Оскільки через свій хворобливий стан майже нічого не пам'ятаю з того вечора, уперше скористаюся тут із тогочасних нотаток Ірини Жиленко: "Мамцю рідна! Якби учора в Спілці було проголошено: геть ввічливість і повагу до старших! — то задні ряди (молодь) зчепилися б із передніми рядами (маститі) так, що задвигтіли б священні стіни Храму літератури. Я раніше спостерігала за цією дискусією по звітах на сторінках "Літгазети". І вперше — побачила на власні очі. Зовні усе було ввічливо, окрім окремих колючих фразочок. Але настільки напружена була атмосфера, стільки іронічних реплік, зневажливих поглядів і перепалок між задніми і передніми рядами… Обговорювались: Роберт Третьяков (поезія), Петро Скунць (поезія), Юрій Коваль (проза), Володимир Дрозд (проза), Валерій Шевчук (проза). Відносно п'яти хлопців думки були досить помірковані, хоч і були зовсім протилежні. Іван Дзюба критикував повість В. Дрозда "Люблю сині зорі", казав про її рожевість і легкість. Маститі ж, навпаки, хвалили повість… Страшні суперечки розгорілися навколо Валерія Шевчука. (У нотатках — Валерки: Валерій і Ірина були знайомі задовго до моєї з'яви в Києві). Гринько… страшенно злостився на його новели. Особливу лють викликала у нього новела "Любов" — "аморальна і пошла". Злостився на "Любов" І Чабанівський. Дзюба, навпаки, хвалив мислення Шевчука, його пошуки, філігранність форми… Велике враження справив виступ В. Шевчука. Валерій — розумний хлопець, але у нього немає елементарної дипломатичної хитрості. Він говорив неприховано і різкувато і цим настроїв маститих проти себе. Говорив, що, цінуючи старше покоління, він все ж вважає, що наша література не на тому рівні, на якому повинна стояти література сорокамільйонного українського народу. Що наша література не виросла до масштабів європейської. Що коли порівнювати українську сучасну літературу і сучасну польську, то ми досягли меншого. Боже! Як же скочили маститі! Галасу було — страшне!.."