Оддала Гайдамачиха гроші і покотила возика з цеглою. Я, коза і пес поплелися слідом. Біля своїх воріт я зняв повідок з кози. Гайдамачиха козу приголубила, пошептала щось їй на вухо, і та, навіть не оглянувшись на мене, побігла слідом за бабою. Щось баба знала, чого не знав я, і в бізнесі, і в козівництві. Ми з Жульєном звернули до своєї хати. І вже тут прийшло щасливе відчуття вивільненості і легкості. Я розпалив у грубці, сів за роботу. Усе ще сіявся мокрий сніг, а ніколи так славно не працюється, аніж коли за вікнами — негідь. У підвалі уже ніхто не мекав і не товкся. Жульєн глибоко зітхнув, розпростерся біля грубки, задрімав. У сні він смикав ногами і притишено гавкав, певно, йому снилася коза. Несподівано для себе я розпочав нову книгу роману "Листя землі". Слова, здається, самі народжувалися у вивільненій від ринкових турбот душі і стелилися на папір. Наступного ранку ми з Жульєном рушили у нашу традиційну мандрівку по Витачівській дорозі… На жайворонкове поле. Жайворонки спурхували у небо, підсвічені сонечком, осіняли хрестиками тремтливих тілець березневу землю, і учорашній сніг — вочевидь танув. На схилах пагорбів проглядала невгасимо юна зелень чистотілу. Вертали попід Гострою горою, повз садибу Гайдамачихи. Баба стояла на плацку, біля хлівця, і гукала до мене: "Григоровичу, а купіть-бо у мене двійко козенят! Я дорого з вас не візьму, рубчиків по п'ятдесят! Вигодуєте за літо на дармовій, од Бога, травичці, восени заріжете, жиру натопите. Ось вам і ринок: тепер козиний жир дуже в ціні!.." — "А де ж це у вас раптом козенята об'явилися?" — запитав, хоч уже й без бабиних пояснень про все здогадався. "Дак окотилася кізка ваша уночі, двох цапків принесла. Я вам їх через тиждень і покаструю, не треба буде того п'яничку кликать". — "А ви ж казали мені — що коза — до козла проситься!" — "Ой, Григоровичу, у скотини язик німий, сам тільки Бог відає, чого вона хоче!" — засміялася Гайдамачиха сміхом молодим. Ми з Жульєном мовчки подалися стежкою. За нами повискували колеса бабиного возика — Гайдамачиха знову їхала по цеглу, до старої школи. Уже були ми коло своїх воріт, коли баба гукнула мене: "Григоровичу, ось послухайте бабу дурну. Вам треба книжечки писати, а не козу доїти. А заведіть ви краще — козла. Тільки заведіть ви козла не тутешнього, а заведіть ви козла полтавського, породистого. І будуть люди до вас їздити за сто верст, із сіл ближніх і далеких, з козами. А погуляє кізочка з козлом полтавським — тридцять рубчиків вам, такі тепер ціни, а завтра, мо', ще й дорожче буде. І писатимете ви свої басні, про копійку не думаючи, а козел на вас працюватиме…"
Я стримано подякував Гайдамачисі за пораду. Уже сидів за письмовим столом, коли уся геніальність бабиної ідеї достукалася до моєї такої далекої від ринкових реальностей, задурманеної солодкими міфами розвиненого соціалізму голови. Що варто — козла прогодувати? Пастиметься у мене у садибі, а на зиму — травички накошу, березового гілля наріжу. А прибуток — щодня, може — і двічі на день… Без особливих турбот, без особливих клопотів, головне ж — без трати часу. Час — це сторінки нових романів. І пиши собі, не думаючи про папір, про видавця, про шматок хліба для сім'ї. Пиши — скільки душа бажає і — що душа бажає. Ось вона омріяна у віках свобода для творця духовних цінностей!..
Письменник пише — козел працює.
Козел працює — письменник пише.
Я того ж дня подзвонив знайомим полтавцям, аби дістали для письменника, який не зрадив своєму літературному покликанню, породистого, полтавського, козла.
Тепер жду — не діждуся. Коли нарешті козел працюватиме, а я — писатиму.
Чи соціалізм, чи капіталізм, чи козел полтавський, а людина наша живе — надіями.
15. "Шлях на Київ" і — далі, або — моє КДБ мене береже…
Молода поетеса, яка має прямі і безпосередні контакти з космічними силами, нещодавно твердила по радіо, що справжнє значення слова Київ — Бог, а Дніпра — Суть…
Ми с космічними силами тоді не зналися, і дівчата наші од космічних пришельців не вагітніли. А кохалися дівчата з нами, цілком земними хлопцями, ще й не підкованими, як нинішні, теоретично, бо не продавалися тоді на кожному розі "Сто способів любові". І мріяли ми, цілком матеріалістично, про стежини на невідомих планетах, які протопче наше покоління. І романтиками у глибині наших душ ми залишимося уже до смерті. Як би не змінювався час і його духовні орієнтири. Епіграфом до своєї повісті "Люблю сині зорі" я узяв діалог, почутий у чернігівському, на Валу, планетарії. "Чому саме сині? Бо сині — найгарячіші…" Один з польських журналів писав на початку шістдесятих про покоління "синіх зір", найгарячіших. Хоч як, здавалось би, остуджував нас наш-таки час! Тільки вдумаймося — мене справді можна показувати, як на сьогодні, в історичному музеї! Я свого часу в Олишівці отримав догану за — вузькі штанини!… Купив чехословацький костюмчик, пішов у ньому на першотравневу демонстрацію, а секретар райкому комсомолу проявив політичну пильність: "Лише стиляг нам не вистачало…" І — за писали…
А Київ нам, провінціалам, на початку шістдесятих бачився справді містом одухотвореним, духовною Меккою. Там, у Києві, творилася історія нової української літератури. Відчувати хоч якусь дотичність до тих процесів — було щастям. Пам'ятаю, як бігав я чернігівськими вулицями, од кіоска до кіоска, щоб купити "Літературну Україну". Якщо десь там, у переліку молодих, з'являлося і моє прізвище — радості не було меж. І всі мої "високі помисли", як я пізніше іронізував у "Катастрофі", спрямовані були на золоточоле місто над Дніпром.
Іноді задумуюсь, яким би був сьогодні, в культурному плані, Чернігів, якби у ньому залишилися жити і працювати усі ті люди, які розпочинали свій журналістський і літературний шлях "на древній сіверській землі" у шістдесяті роки. Уже виходив літературний альманах "Десна", з якого міг би народитися цікавий не лише для Чернігівщини щомісячник. Уже заходжувалося навколо створення обласного книжкового видавництва, до якого я навіть здав був свого першого рукописа. Усе це — було поховано. Не нами. Одним з небагатьох творчих людей, які виростали навколо "Комсомольця Чернігівщини" і залишилися назавжди в Чернігові, був художник Володимир Ємець. Як йому довелося співпрацювати з абсолютно глухими до естетики культури "батьками міста" впродовж десятиліть — про це може розповісти лише він. Те, що знаю од Володимира, могло б скласти основу трагічного роману.