Тут і навинувся Оксен Брухтій. Зразу того довгого дядька так своїм гострим плечем підпер, що пальці в нього ослабли, а потім і зовсім розчепилися.
— Ти чого дітей душиш? Га?
— Хай по кишенях не лазить!
— Хто, Михалко? Ти кому брешеш? А що там у твоїх кишенях є? Діри?
— Не твоє діло.
— Ану, виверни, глянемо! Я тебе, шарамигу, знаю. Ти і в Лисіївку приходив, га? А в Новій Греблі не тебе зловили в млині?
Довгий дядько почав задкувати. Дивився десь убік, наче то все говорилося не до нього. Оксен же кричав йому навздогін:
— Ще раз попадешся мені, то сам одведу туди, куди твоя душа давно проситься!
Зокіл уже гомоніли:
— Бач, хотів дитину посеред базару задушити.
— Кажуть, що побачив у малого три рублі...
— Халамидник, бо на грудях якоря виколов собі.
Брухтій був сердитий, повчав Михалка:
— Ти ж до нього в кишеню не ліз, га? То чого плачеш? Він тебе за барки схопив, а ти йому кулаком у зуби, він і відчепиться. Отаких тепер повно тиняється, за війну розвелось, а переведуться ще не скоро, то самому слід мати противоядіє. Ну?..
— Добре,— пробубонів Михалко.
Найшли матір, і Брухтій дуже довго розказував їй про те, що сталося. Мати тільки руками сплескувала та губи стискувала, очі її то вужчали, то розширювались, а потім ляснула Михалка по щоці й питає:
— То ти по чужих кишенях?
— Ні ж бо, ні,— пояснював Оксен.— То брехня.
— Марно не плескатимуть, Оксене, ви не кажіть. Не інакше, як на шкоді зловили його. Він у мене тихий та божий, а тут же базар, от і спокусився.
Скільки не запевняв її Оксен, що нічого не трапилось, проте мати як затялася, бо, мовляв, диму без вогню не буває. І дуже каялася, що взяла Михалка на базар.
— Я ж хотіла, щоб ти світу побачив, щоб порозумнішав, та... не буде баба дівкою!
Мусив біля матері й стовбичити. А що в неї торгівля йшла мляво, бо чи не хотіли саме в матері купувати, чи правила вона забагацько, то хлопець відчував: отак до вечора й прокапцаніє тут. А навкіл стільки цікавого! Що обличчя незнайомі все, яких у їхньому селі ніколи не побачиш! А одяг який різний! Ген дядько якийсь ліктями пробивається, а на ньому куфайка знизу зелена до половини, а згори сіра! А хіба у них хто-небудь ходить у шапці з козирком? Та його засміяли б. Ген же якийсь довгоносий дядько посунув, а на нього ніхто й не гляне, й не скривиться в усмішці.
Човпів Михалко на одному місці, по боках роззирався, витрішки свої продаючи, тільки ніхто до них і не прицінювався. Коли метким своїм оком запримітив, як трохи осторонь посеред штурханини зупинилося двоє чоловіків, підморгнули один одному, немов змовлялись, і затіяли поміж собою якусь гру. А може, й не гра то була. Один тримав гладеньку чорну тацю в руках. На ній видніли ямки. Навіщось із однієї ямки в другу він переганяв кольорові камінчики, а другий — із витягнутим уперед, схожим на сокиру обличчям — наче впрохував його, бо запобігливо попліскував по плечу, в очі лагідно зазирав... Біля них уже виросла купка цікавих, і Михалко, одним оком поглядаючи на матір, бочком-бочком став до них підступати.
— Налітай! Налітай! — весело кричав той, що тримав тацю, і його зрослі на переніссі брови шахраювато ворушились.— У кого є десятка, може виграти дві! В кого є двадцять п'ять карбованців — матиме п'ятдесят. Хто має п'ятдесят — може виграти сто! Налітай! Хто прийшов на базар босий — купить собі чоботи й піде взутий.
— Давай я спробую! Давай! — насідав гостролиций.— Ну, чого ти боїшся? Ну? Думаєш, у мене грошей нема? Ось! — І він дістав із кишені зім'яту пачку.
Той, що тримав тацю, був наче заляпаний смаглістю: по темному обличчю де-не-де світилися сірі плями. "Циган,— подумав Михалко, котрий трохи побоювався циган.— Бо чого ж у нього червона сорочка на випуск і кучері аж на спині лежать!"
— Одчепись! Чи ти вмієш! — одтручував плечем гостролицього, ніби він був зовсім чужий і ніби недавно вони не переморгувались.
— Боїшся? Давай спробую! — І він помахував перед цигановими очима пачкою грошей.
Циган зневажливо скривився й погодивсь. Гра, як виявилось, була дуже проста: треба було відгадати, куди циган вправними пальцями заганяє один з камінчиків. Угадав — виграв, не вгадав — програв.
Циган узяв у настирливця десятку, зробив кілька маніпуляцій з камінчиками — й накрив їх. Усі дуже уважно стежили, куди ліг білий, а куди червоний. І Михалко помітив. Гостролиций теж помітив, бо вгадав. За другим разом теж угадав — і виграв двічі по червінцю.
— Е-е, та ти зух! — ображено мовив циган.— Ти кого хочеш обведеш круг пальця. З тобою не гратиму...
— Ану зі мною! — пропхався наперед якийсь геть зовсім захарчований дядько. Тримав він у руці не багато й не мало — всього карбованець. І виграв! Навколо захвилювались. Гра здалася проста й безпрограшна. Зразу ж найшлося кілька охочих. А дядько, що виграв карбованця, хитрувато відступив убік: виграв — то добре, а можна ж і програти.
— Ану зі мною!
Сказав це чоловік у військовій вицвілій гімнастьорці та в битих валянках. Либонь, прийшов купувати собі чоботи. Верхня губа в нього розсічена, а щоб менше це впадало в очі — вуса висіяв.
Циган, як видно, нікому не збирався відмовляти. Навіть Михалко м'яв у кишені подертий карбованець...
Биті валянки виграли раз, удруге. І, здається, не збиралися програвати. Циган занепокоєно оглянувся навкруг. А гостролиций кинув:
— Це, видать, із тих, що рідного батька роздягнуть!..
— А роздягаємо! Щодня роздягаємо! — хвастали биті валянки.
Проте хвастали недовго, бо скоро не пощастило раз і вдруге, а там — і кишені порожні. Здивування як застигло на обличчі, то й не сходило.
— Позич! — звернулись биті валянки до цигана.— Відіграюсь і віддам!
— Ви бачили такого? — засміявся циган.
Навколо теж весело зареготали. Биті валянки відійшли убік, та зразу ж і вернулись.
— Так ти ж махлюєш? — непевно запитали. І вже з більшою певністю: — Обдурюєш, так?
Циган спохмурнів, затиснув свою гру під пахвою. Гостролиций, що крутився поблизу, насторожився.
— Ану віддавай! Віддавай гроші!— зверескнули биті валянки.
— Було не грати! — крикнув циган.— Тебе ніхто не примушував!
— Ану віддавай, кому сказано!
— А якби ти в мене виграв усе? Га? Ти мені віддав би?!