Скільки тих різних академій, імпрез, з'їздів, сходин, засідань з нагод і без нагод, усіх тих викладів та лекцій, та промов ... Тих зустрічей і відвідин... І тих безконечних розмов та дискусій, здебільша гарячих, що ними заповнені усі ті парадоксально-дивовижні роки...
У загальному атмосфера ще старої, ще передвоєнної, пророчо-апостольської України, — України віруючих та ісповідуючих, України передвоєнного, лірично-літературного Києва і такого ж Львова. Тут ще бували і діяли Микола Садовський, Михайло Гру-шевський, Володимир Винничешго, Євген Чикаленко. Тут ще ви-чувалося безпосереднє дихання шевченківської ери в її драго-манівській інтерпретації, зо всіма її добродупшо-народницькими аксесуарами й інтенціями. України, якої ще не торкнулося гаряче полум'я звироднілих почувань і пристрастей наступаючого покоління занепадаючої Европи.
Бо політична Европа того часу, особливо в її основних репрезентантах комуно-фашизму, хоч формально не погоджувалася з модерним, "звироднілим" загальним напрямком життя і мистецтва, одначе по своїй суті належала до тієї самої природи, що і мистецтво Пікассо, і літературні вимоги Марінетті. Це був вислів абстрактного відчування без конкретної логіки і глузду.
Але Чехо-Словацька республіка, у якій ми перебували, яку чехи звичайно звали "наше републіка", дістала ще у спадщину стиль, культуру, настрій і моральний стрижень покійної Австро-Угорщини з її добрими, міцно-міщанськими і твердо-селянськими чеснотами, де ще мали вартість гроші, майно, добра їжа, добра поведінка і навіть ще діяв єдиний у слов'янському світі парля-мент, який міг вирішувати справи більшістю голосів. Тону цій ідилії надавав свого часу філософський епік Томас Ґарик-Ма-сарик — Платон на троні президента, з його впертим гаслом "правда звітєжі", тобто — правда переможе, дармащо довкруги саме поняття правда було виключене з ужитку. Це був єдиний того роду філософський епізод держави на європейському півострові поверсальського часу, нагадуючи злегка кантонську Швай-царію, з її Альпами, дійними коровами, сиром та добрими годинниками; хіба ще деякі ситі і добрі шматки Скандінавії. Демократія як гасло, як щит, як теорія і як доктрина була у конституціях сливе всіх повоєнних країн, але мало кому вдалося ті букви і ті фрази безболісно втілювати в дійсність. Так, наприклад, славетна наша Річ-Послолита Польща, яка щороку з великими парадами святкувала свою найстарішу і найдемократитпгішу конституцію "Третього мая", ніяк не змогла втриматися в межах навали своїх темпераментів і з допомогою свого славного "дзядка з Бельведеру" обернутися в диктатуру хоча б такого "диктатора", як Ридзь-Сміґли ("Лєгапе Ридзь, ніж ніц").
Але "републіка" все таки втрималася. Довела, що і слов'яни можуть, коли захочуть, жити без батога, без "батька народного, Сталіна рідного" з Березами та іншими незчисленними Соловками. Чехо-Словаччина обійшлася без подібних установ, дармащо в ті часи не мати концентраційних таборів значило порушити добрий тон і мораль доби.
І от жилось у такій дійсності, і треба сказати, що для мене ці порядки були добрими. І я грішний признаюся, що навіть тоді я був готовий проміняти філософію Масарика на якубудь з наших "волюнтаристичних" теорій, коли б так був вибір. Але вибору не було. Царство нашого духа було дуже відмінним і дуже приреченим, і від нього не було відклику.
І мав я навіть трішки дуже скромного, приватного, інтимно^ людського життя, але не можу похвалитися його багатством. Ми були в рамцях, на якомусь затиллі .. . Наше рустикальне минуле не сприяло бурхливому розвиткові наших інтелектів, наші таланти з намагою пробивалися крізь нашаровання історично задавненої стагнації. Тому між нами не було "дерзких" індивідуальностей, категоричних характерів, динамічних воль. Мате-ріяльна нужда, що походила з браку нашої шіціятиви, буденність, брак фантазії і навіть темпераменту, зводили все до півтонів, півчеснот, півзасобів. І єдине, що багатьох з нас рятувало, — це книга, переважно чужомовна, переважно західньоевро-пейського походження. Між поетами, правда, були в мощі і такі автори, як Блок, Єсєнін, Ґумільов, але прозаїки, а між ними і я грішний, оберталися переважно в орбіті заходу і Скандінавії. За винятком Гоголя, Достоєвського і Толстого, які також належали до моїх фаворитів, уся решта моєї лектури — це Бальзак, Гамсун, Голсворсі і вся величезна плеяда багатющого літературного світу двадцятих і тридцятих років, як Ромен Роллян, Люїс Сінклер, Томас Манн, Жуано, дю Ґар, Люловс, Герман Гессе, чудові скандінавці, як Олаф Дун, Ґунар Ґунарсон, Ґудмундур Комбат. Або такі, як Ганс Грімм, автор "Народ без простору", Роберт Ґрейвес, "Я Клав дій" якого переломив моє упередження до історичної тематики; і я подужав цілий ряд таких авторів, як Марґарет Мічел, Алл єн, Клябунд. Розуміється, що не пропускалося нічого з нашого письменства.
І не лише твори красного письменства. Читалися писання Ґан-ді, і Клемансо, і Муссоліні, і Масарика, і Бісмарка, і Бюлова, і Форда, і Едіоона. Пригадую і Шпенґлера, і Ортеґу і Ґассета, і Бергсона, і Бердяева. Читалося багато всуміш для збільшення і загострення знання, для сприйняття і засвоєння стилю, для вивчення форми і взагалі для розбудови того, що зветься інтелектом і чого не могли зробити ніякі школи і ніякі професори.
До диспозиції я мав прекрасну міську бібліотеку, бібліотеку Слов'янського відділу Масарикового університету і російську бібліотеку "Земгор". Богато помагав мені у виборі книжок Михайло Мухин.
Як долучити до цього щорічні мої подорожі до Берліну, Парижу, Риму, оглядини таких місць, як Лювр, Версаль, Ватикан, ґалерії Дрездену, Відня, Фльоренції, Венеції, мандрівки на Ві-зувій, Говерлю, Крівань, Піл Іван, наші Карпати з їх південного боку, — усе це разом давало мені підстави вважати себе причетним до культури континенту, до якого я мав щастя душею і тілом належати.
Але бувши на стопі еміґранта, а до всього українського, я не мав контактів поза дозволеною сферою нашого екзилю. Не мав контактів зі світом офіційним, репрезентаційним, світом моди, світом великим і пануючим. Не мав карти вступу до тих, що завдавали тон життя Европи, до тих, що керували великою літературою, великою пресою, екраном, політикою, фінансами. Про нас не писала велика преса, не говорили мікрофони, нас не представляв екран. Ми були переважно глибоко самі в собі, у своїй замкненій провінції емігрантщини, ми були, як сказано, на за-тиллю життя, дармащо це було у самих центрах Европи.