Коли ж прийшли совєти — тут відкрито не більш не менш, як Педінститут, тобто високу учительську школу. Була подвоєна кількість клясів і значно збільшено контингент учнів. Але все це було зроблене дуже по-совєтськи —■ прибавлено клясів, але не прибавлено приміщення, скасовано головну залю і приміщено в ній додаткові кляси за перегородками з звичайних дощок. Було дуже тісно, імпровізовано, невигідно, занедбано. Назовні місцями зі стін відпав тинк, бляха на даху поржавіла і почала гфотікати. До того не стало колишніх пишних квітників, а морози знищили сади, які не були відновлені, як це робилося в таких випадках у минулому.
Але ось ми знову на дерманських "могилках". Дуже гарний, теплий, соняшний передвечір. Усе цвинтарище залите народом, переважно молоддю, правиться панахида, розлягається сумний похоронний спів, повільно гойдаються полотнища жовто-синіх прапорів, ряд відкритих могил, і біля них ряди виструнченої молоді у мазепинках.
Виступають промовці, говорять про Україну, її боротьбу, її жертви, її поневолення, про недавні роки більшовицького терору, про зникання людей, заслання і, нарешті, масакри по всіх тюрмах. Всі слухають напружено — сумні, міцні, загорілі молоді обличчя ... Гарячі патріоти з гарячим бажанням помогти своїй землі, своїй батьківщині, своєму народові.
Виступив з промовою Степан Скрипник, а також я. Ті самі слова, ті самі думки і ті самі бажання. Напружена, насичена жалем і гнівом атмосфера. Враження, яке ніколи не забудеться.
А далі поворот назад, розходили, прощання. Ми з Шеккером ночуємо знов у шваґра. А другого ранку, в понеділок, відвідавши ще кількох знайомих на Запоріжжі, вертаємося до Рівного. І вже не через Гільче, а через Мизіч, щоб бачити інший шматок дороги.
Мизіч типове мале жидівське містечко, сім кілометрів від Дерманя на захід, з цукроварнею, ґуральнею і галузкою залізниці від Озеран. Тут за царя була волость, за Польщі ґміна, тепер район. З цим місцем пов'язані у мене перші спогади про місто. Сюди ми їздили на ярмарки, "бити олію" і взагалі "до міста".
На цей раз ми тут не мали наміру зупинятися, але все таки зупинилися, і подбав за це наш "фіят". Дуже химерна і примхлива машина, яка своєю вдачею нагадувала осла. Іноді вона зупинялася несподівано і без всякої потреби, зовсім на рівній дорозі. Це саме сталося з нею й тепер. Зупинилася вона саме тоді, коли ми проїжджали попри станицю районової поліції, на якій уже красувалася урядова вивіска з відповідним написом і тризубом.
Становище досить курйозне. Розуміється, поява нашого авта викликала зацікавлення. Шо робити? Шофер негайно вдався до мотора і почав з ним сваритися; Степан Іванович пригадав, що тут начальником району є якийсь його знайомий, і пішов його відвідати, а ми з Шеккером зісталися в ролі асистентів шофера.
До речі, цей будинок поліції щось мені пригадував. Одного разу, це було давно, чи не 1925 року, я тут побував у досить непривабливій ролі. Пригадую того літа, під осінь, я приїхав до Дерманя з наміром улаштувати там курси українських народних танців, що їх ми навчилися від Василя Авраменка. Я ж був інструктором і цього мистецтва і мав відповідний диплом. Пригадую, я проходив біля манастиря і несподівано зустрів двох поліціянтів. Невідомо чому вони зупинили мене і запитали про документ. Мабуть, я здався для них підозрілим або вони вже чули про мій антидержавний танечний намір. Документ я мав, але не такий, якого хотіли стражі порядку. Це була лише звичайна посвідка моєї крем'янецької гімназії, а вимагалося державного паш-порта. З цього почалася моя містерія. Від мене забрали посвідку і сказали, що вже завтра я маю прийти за нею аж до Мизоча до станиці ґмінної поліції. Розуміється, я мусів прийти... І там мені сказали, що мою посвідку вони відсилають до староства в Кре-м'янці, що я маю негайно вертатися до Тилявки і чекати, поки мене викличуть до староства. Розуміється, я негайно виїхав до Тилявки і чекав виклику, а коли він прийшов і я там з'явився, мені просто сказали, що я поповнив великий злочин, що я мусів посідати державний пашпорт, що я мушу негайно зажадати його у моїй Білокр^шицькій ґміні, а покищо за мою провину я дістану тридцять злотих кари. Ніякі мої виправдання, що я учень, що до цього часу я завжди користувався моєю шкільною посвідкою, що ніяка поліція нічого проти того не мала, мені не помогли. Я мушу заплатити тридцять злотих або відбути два тижні в'язниці.
Це була дошкульна кара, бо тридцять злотих були для нас великі гроші, а сидіти також не хотілося. Ніяких відкликів не було, а тому ми мусіли платити. Це належало до системи поліцій-ного терору, зі мною це трапилося вже втрете, щоб ми не дуже давали собі волю і не захоплювалися "вивротовими" (підривними) ділами, до яких належали і наші народні танці. Не дивлячись на це, я все таки такі курси танців у Дермані влаштував і вони справді багато спричинилися для збагачення культури нашого побуту.
Отже цей будинок поліції пригадав мені минуле, і було приємно, що над його дверима вже не було польського напису з білим орликом, а на його місці був український напис з тризубом. Можливо, що коли б цю просту проблему належно розуміли у Варшаві чи Москві, нам легше було б бути "братами слов'янами", замість ворогами.
Розуміється, наша поява у такій гротесковій ситуації не могла не викликати зацікавлення мешканців того урядового будинку, у вікнах появилися силюети молодих людей, вони нами цікавилися, а можливо також пізнали. Пізніше двоє з них у якихось півуннрормах і відомих мазепинках з тризубцями вийшли з будинку, підійшли ДО' нас, назвали мене по прізвищу, по-військовому привіталися і запитали, чи не був би я ласкавий зайти до них на хвилинку, бо вони хотіли б зі мною говорити. Вони, мовляв, мої земляки, бо ціла їх станиця складається з дер-манців.
З приємністю прийняв їх запрошення... Там уже чекала на нас ціла команда, ми привіталися, назвали себе, декого з них я знав з прізвища, і ми почали розмову. Передусім їх цікавило, що сталося з організацією націоналістів, чому вона поділилася на дві групи і чому вони ведуть між собою боротьбу. А також чому я належу до тієї групи, яку вони мусять поборювати? Вони знають мене як письменника, якого читають і якого шанують, а їм чомусь заборонено навіть мене вітати. Що це за диво?