Тоді піна закипала у них на білих губах і бризки вилітали з уст і здавалися іноді іскрами, як у розлютованих драконів.
— Пусти мене!
— Пусти! Ай! ай! ай! а...
Часом вони з високих верховин свого двобою падали, очевидно од великої втоми, до звичайних образ. Коли хвилинний вітер здував з їхніх уст полум'я пристрасті, вони димили один на одного гидкими брутальними лайками.
— Пусти... твоїй матері! Пусти, не души мене. Пусти, ну, жидівський батько! Злидень!
— А... німецький пес. Лакиза німецька. Ай... Пусти!..
— Ага, просиш, гаде?.. Ось завтра повитягаємо з тебе жили. Наріжемо зірок з твоєї клятої шкіри.
— Ріжте, чорт вашу душу бери.
— Хрустітимуть кістки твоїх байстрюків. Сам буду різати. Чуєш? Упаду перед офіцером на коліна, випрошу. Сам!..
— Слухай, Іудо, нечиста сило! Невже тебе породила земля наша?
І Чабан відштовхнув Заброду.
Всього народила родюча земля українська. Добре і щедро угноєно її вже з давніх-давен. Багато лицарів і сіятелів орали її списами і ралами. Багато нечисті угноювало її гноєм і смітило сміттям. Багата і трудна душа народна. А люди...
Буде тепер їх по горах, по долинах, ой буде ж тепер їх по чужих по країнах...7
— Що ж ви наробили, німецькі запроданці?— сказав Чабан, коли Заброда підвівся і знову підійшов до нього.— Звідки ви налетіли, чорні круки? Чуєш, темна сило? Все одно ж пропаде ваш Гітлер. Дарма, що я загину. Не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером бідних селюків наших? У яких Африках, в яких Скандінавіях? У яких пісках та в чиїх морях?
Заброда схопив Петра за руку.
— У... Пусти, не крути руку, німецький раб!
— Хто раб? Я раб?
— Ти. А ти думав, хто ти?
— Я...
— Ага! Плачеш?
— Я не плачу. Сам ти плачеш, гаде. Ти чого плачеш? Оплакуєш долю, проклятий?..
— Пусти мене. Я не хочу говорити з тобою,— сказав Чабан.— Облиш мене одного. Я хочу перед смертю трохи подумати. Іди. Я хочу очиститись од твого дотику. Я народний партизан, чуєш? А ти аертвяк. Мертвий ти!
Чабан подивився на Левчиху.
— Подай мені хліб, чуєш! Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його!
— Не подам!!!— осатанів Заброда і почав шалено топтати .вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку^
Чабан неначе скаменів увесь. Він побачив свою смерть. Ось вона — топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Чабані надлюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою.
Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якусь надзвичайну ступінь, близьку до вибуху.
— Стій, собако!— прохрипів він і страшно блиснув очима. Заброда спинився.
— Га?.. Ага!..— несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повернувся до Чабана.
І кинулись вони на дріт іще раз, уже мовчки, ударились грудьми, обнялися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув. Це був уже не той Чабан. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту.
Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротину, Чабан крутнув її навколо Заброди і зав'язав йому на жилуватій шиї смертний вузол.
Потім він кинувся на дріт, мов лев. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали і роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого.
Він вирвався на свободу.
— Гальт!— гавкнув з-під дерева офіцер і, витягаючи поспішно з дерев'яної коробки маузера, кинувся до Чабана. Він не сподівавсь такого повороту дії. Чабан стояв уже на загороді.
— Гальт!— гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Чабанове обличчя майже впритул. Стріляти вдруге вже йому не судилось. Блискавичним стрибком Чабан насів його зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий страшний, що офіцер умер в одну мить. Але Чабан уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з такою нелюдською силою, що кості поламалися на пальцях у суглобах.
— Ой хоч крикни — не докрикнеш... Не докрикнеш... не докрикнеш...
Заторохтіли постріли. Тоді Чабан схопив Забродин автомат і випроставсь, увесь у крові, гарячий і натхненний:
— Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей!
— Гальт!— кричали німці з вартівні.
— Розгинайте спини! Ламайте дроти!
Гальт! Гальт!
— Ура-а-а!— загриміло в таборі.
— Вперед, брати! Ура-а-а!
І вилізло з могил, з печер, із ям усе, що було за дротом, все розігнулось, встало і ринулось на дротяний паркан з такою силою, що він упав і вгруз в пісок під тисячами ніг в одну хвилину.
— Свобода!
Уже передні лави досягали кущів. Вже дехто думав, що врятувалися всі, коли ж ударили з кущів фашисти з десятка автоматів у саму гущавину людську. Багато людей покотилося додолу, застогнало. Дехто у темряві спинивсь.
— Не спиняйтесь, не спиняйтесь, бо пропали всі! Ні кроку назад!— гримав Чабан.— Слуха-а-ай!
Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Чабан був натхненний, мов пророк. Його вже ніщо не брало. Він один знищив половину німецьких автоматників. Коли в нього вийшли набої, він бив їх автоматом, мов булавою, і вбивав з одного удару. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей за Десну, туди, де було заховано зброю.
— Ні кроку назад! Вперед, за мною, вперед! Устилаючи дорогу трупами, кинулись за Чабаном кущами
в лози оточенці.
Ніхто не відступив, ні одна душа, так хотілось жити. Так хотілось жити, що вода закипіла в Десні, коли кинулись її перепливати люди.
Плигали з кручі в Десну навіть ті, що зроду не плавали, і, не уміючи, перепливали, перелізали Десну, дивуючись своїй надзвичайній владі над водою. Тільки деякі, у кого од голоду не вистачило сили чи пристрасті, чи хто був поранений, ті не змогли подолати свого невміння плавати. Вони загинули у чистій деснянській воді, не помічаючи, що вони тонуть.
Та і в останню рокову мить їм ще здавалося, що линуть вони на свободу, і радість звільнення не покидала їх до самої-самісінької смерті.