— Так, Толю, написано в моєму пашпорті, — відповіла спокійно хмати.
О, так. Цього він також не помітив. А воно й справді... Але ж у них тут у цій кватирі ніколи таких питань не порушували. І справді ж чому?
А поза цим, Толя чудовий хлопець. Вихований, розвинутий, чемний... Готовий завжди до помочі іншим. Чекаючи вдома на матір, він пожертвував останнього свого светра, щоб роздобути картоплі... Його поведінка чемна, він не спе-речеється... Він намагається знайти якусь роботу, зацікавився ідеєю бути кольпортером нашої газети в Києві.
А тому, що була поліційна година, я мусів залишитися тут на ніч. І спати на Абрамцівській канапі та дивитися на картину демонічного ангела з гіпнотичними очима роботи Врубеля, що висіла на протилежній стіні.
III
Наступний день — середа. Третій день мого Києва. Туманно щось, як в Лондоні. Я вийшов рано з обіцянкою вернутися вечором сюди назад і в моїй програмі було зайти до кабінету Івана Петровича, а опісля податися гень аж на Буль-варно-Кудрявську, де під числом 24 знаходиться редакція київського щоденника "Українське слово", а ще опісля зайти на засідання Української Національної Ради в будові Акаде-
мії Наук на Володимирівській і закінчити цю одиссею зустріччю з Багазієм в його уряді міської управи.
У відділі культури і мистецтва, як звичайно, багато відвідувачів, між якими найбільше мельпомени, богеми, олімпійців. Акторів, які прагнуть виступати, письменників, які хотіли б друкуватися, художників, які хотіли б показатися. Мене знайомили з ними на всі боки, багатьом з них здавалося, що я приїхав "зі заходу", а це значило з владою, а тому я можу їм чимось помогти. А я не міг їм пояснити, що я сам тут нелегально і сполягати на мою поміч годі. Але ми говорили про різні інші можливості — творчі, видавничі, організаційні. Робилися великі пляни, обговорювалися великі проблеми і все це забрало ввесь час до самого обіду.
На обід ми пішли з Іваном Петровичем знов до міської управи. По дорозі ми повернули вбік до скверу Шевченка, • щоб глянути на його пам'ятник роботи відомого М. Монізера. Туман тривав далі, у сквері було безлюдно, пам'ятник стояв в тумані на тлі безлистих дерев, ніби гравюра старовинних видань. Бронзова постать мандрівника, що йшов задумано з плащем під лівою рукою. Як скульптор, Іван Петрович, знаходив пам'ятник невдалим. Банальний задум, сокирне виконання. Однак, для мене в цій постаті і в такому виконанні було багато змісту. Пригадувались лубкові, ярмаркові малюнки Кобзаря, інколи з кобзою, що їх вішали по селянських хатах поруч з іконами, які вражали своєю чистотою мислі і нагадували щось з фігурок Будди, або образків святого Ан-тонія з кривавим серцем на грудях. З точки погляду популюс-популяріс, це є найближче їх серцю зображення, бо воно безпосереднє і не вибагливе.
Одначе в цьому випадку, можливо, Іван Петрович мав рацію. Можливо, тут перед цією будовою, ця статуя могла б виглядати трохи менше "соц-реалістично", щось ближче з "духом заходу", але це гостро суперечило б з генеральним наставлениям доби та її діялектики. А такого тут не могло бути.
І коли ми так дивилися на той монумент з віддалі, з-за туману несподівано вийшло дві тітки одягнуті в бахматі куртки з великими хустками на головах. — А ето хто такой? — чуємо досить несподіване питання одної з них відомим волапюком. — Ето какой то украінскій пісатєль, — чуємо на це відповідь. Тітки ще глянули на пам'ятник і пішли своєю дорогою.
Ми переглянулись і посміхнулись. — Бачиш? — казав Іван Петрович. — У нас ще й такий "народ" зберігається. — Не дуже тому дивуюся, — відповів на це я.
Розмова між нами на цю тему не тривала довго, але відгуки цієї сцени залишились у мене назавжди. Тут стільки Шевченка, а все таки "какой то украінскій пісатєль". З уст української міщанки. Це зветься русифікація мейд ін Москау. Анатомія цього явища феноменальна.
Але чому ж все таки цей монумент тут поставлено? І навіть на місці, де стояв пам'ятник цареві Миколі І, який запроторив поета на десять років солдатом за Урал із забороною писати і малювати.
Це зроблено 1939 року. Передбачалася війна. За діялек-тикою Леніна, в таких випадках, "коли вони хочуть мови, дайте їм десять мов". Ордени й пам'ятники в цьому просторі були найдешевшим милом для замилювання очей противників. Вони знають, що Україна все ще не ті тітки з тим волапюком і її інколи треба зацицькати. Шевченко для цього найкращий цукерок. І вони розсипаються ним дуже щедро. Навіть до пересади.
Ось насупроти монументальна будова з іонічним фасадом на восьми кольонах, на якій колись був'напис: "Кіевскій Університет св. Владимира". А тепер там написано: "Київський Державний Університет ім. Т. Шевченка". Дуже зворушливо. Чего б хотіти кращого? Лишень в тому університеті, того імени так мало знайдете Шевченка. В мові, дусі, в ідеї. Зате там багато Миколи І. В мові, в дусі, в ідеї.
Тут повно Шевченка. Сквер його імени, бульвар його імени, опера його імени, район його імени. "Нас тьми і тьми", як казав Блок.
Але як мало "нас" на вулицях, де ніхто не говорить мовою того "пісатєля". І в цьому вся суть.
Когда
Октябрь орудийных бурь по улицам
кровью лился, я знаю, в Москве решали судьбу
и Киевов,
и Тифлисов, — злорадствував цинік
В. Маяковський.
На цю тему я написав статтю "Народ чи чернь", яку помістив в "Українському слові" (9.И) і яка викликала широку реакцію в Києві і була бурхливо дискутована по всій Україні.
По обіді направляюся відвідати редакцію "Українського слова", яке виходило на вулиці Бульварно-Кудрявській в будові колишнього "Комуніста" і "Советской Украины", щоденно тиражем 40-45 тисяч. Його матриці передавали також до Борисполя, Таращі, Білої Церкви і Житомира, що цей тираж майже подвоювало.
Його організовано зараз по приході німців до Києва людьми Ольжича з допомогою такого Гейнриха Геккеля, а тому та газета мала цілком українське обличчя. її редактором був Іван Рогач, а до редакції входили Юрій Таркович, Петро Олійник, Орест Чемеринський, Михайло Ситник, Яко-венко, Швидкий, Дніпров, Рева, Михальський з цілим рядом кореспондентів Києва і провінції.
На початку в Києві не було цілої друкарні, яка б могла друкувати щоденну газету, а тому її перші числа друкувалися в Житомирі, але дуже скоро було відремонтовано друкарню "Пролетарської правди" і вже з початком жовтня "Українське слово" друкувалося в Києві.