В Галичині, як "за границею", було справді дуже мирно і багато людей, особливо у Львові, не хотіли вірити, що совєти прийдуть аж сюди. Про це дбало також німецьке воєнне командування, яке ввесь час запевняло, що фронт буде стабілізований десь там на Дніпрі... В Галичині жила також відома стигматичка Настя Волошин, яка мала пророчий дар і яка пророчила, що "до Львова вони не прийдуть".
І поет-доктор Юрій Липа, який був не лишень ідеалістом, символістом, але також містиком, вірив також, що "вони" сюди не прийдуть. Він був проти виїзду з України на чужину. Це, мовляв, наше приречення. Він недавно переїхав до Яворова з Варшави з наміром нікуди далі не виїжджати. Бо свою долю він давно визначив наперід: Я взяв собі за знак немилосердя, Що наді мною — втіленим драконом... ...Мій знак то поміч Батьківщині, Вдячність батькам, Братерству шана, Мій знак — де все стоїть в руїні. Невблаганні слова, проголошені людиною з насупленими бровами в збірці під назвою "Суворість". І це не була поза. Він помилився, що "вони" сюди не прийдуть, але не зрадив свого переконання, пішов до партизан і там загинув. На рідній землі. Похований у невідомій могилі.
Тоді в Яворові він мешкав у невеликому одноповерховому домику, недалеко церкви і торговельної школи зі своєю дружиною Галиною і двома малими дочками — Івасею і Мартою, практикуючи своє лікарство і пишучи пригодницький роман в стилі "Козаки в Московії", але побутового жанру. Він казав, що потребує таким займатися для зміни настрою і відпочинку від поважних тем, якими він довший час був зайнятий.
Я передав йому бандуру Михайла Теліги, якого він добре знав з Варшави і розповів йому про неї один випадок. У мене вдома вона висіла на стіні, над канапою моєї робочої кімнати і одного разу вона голосно і безпричинно тріснула так, що задзвеніли всі її струни. Це сталося, приблизно, того дня, коли Теліга міг бути страчений, хоча для цього не було фактичних доказів... Для містика Липи це мало інтригуюче значення, він довго розглядав ту тріщину у вічку бандури і розважав, що все це є дуже можливим, бо сили, які керують нашою долею, є ще далеко незбагнуті. Пізніше ту бандуру, за свідченням Богдана Стебельського, було передано бандуристові 3. Штокалкові і було страчено в Берліні під час великих бомбардувань 1944 року.
Вертаючись назад до Рівного, ми ще раз заїхали до Льво-ра, пробули там один день, бачились з різними людьми і між іншим, я зустрівся ще раз з моїм пражським товаришом Миколою Бутовичем у кавярні пані Ковжунової, жінки відомого графіка Павла Ковжуна, який помер чимало років тому. Ця поїздка, ці зустрічі і ці розмови були для нас відпочинком від наших трагічних рівенських "буднів". Тут ще можна було сидіти в кавярні і розмовляти на теми творчос-ти Ковжуна, так ніби біля нас нічого іншого не сталося. І взагалі, атмосфера такої війни, витворює в людині відчуття невражливости смерти. Трагічне втрачає силу. Різкі грані між видимим і захованим від зору вимірами згладжуються. Починає сильно діяти фатум і інстинкт.
Додому ми виїхали у п'ятницю 6 листопада, в годині четвертій по обіді, а тому змушені були заночувати в Ради-вилові... Щоб на другий день, перед обідом, докотитися завантаженим шляхом до Рівного. І перше, що ми там довідались — німці здали Київ.
У Рівному всевладно бушувала гарячка евакуації. Дорога завалена втікачами. Здавалось, виїжджала ціла Україна. Возами, кіньми, пішки, автомашинами. Цивільні в перемішку з військовими. Місто завалене різними партизанами, у різних місцях вибухали зриви, небо застеляли хмари диму від пожеж, Ес-Де мас повні руки роботи, тюрма швидко знов наповнялася, атмосфера страху, відчаю, безнадії.
Було також видно, що ми з Танею мусимо збиратися в дорогу... Хоча у нашому затишному закутку під парком все ще відчувається спокій. Ми ще навіть господаримо. Ось появився віз прекрасної капусти, яку ми одразу закупили, почали шаткувати та квасити. До нас заходять знайомі і незнайомі і дивуються нашим господаренням... Там он всі втікають, а ви шаткуєте капусту! Щось треба робити пожиточного, відповідаю на це.
Приходили Шумовські, Кибалюки, Варваровп, сідали біля напакованих скринь, випивали "на колеса", гармідерили... Хотілось бути разом в товаристві близьких людей. У цей час познайомились з відомим літературознавцем Григорієм Костюком, який зайшов до нас в товаристві голови Української Національної Ради Величківським, щоб погуторити. Іншим разом до наших дверей застукало двоє особливих відвідувачів... Які говорили по-польському і представились, як представники Польського Народного комітету, що працює з Польською Підпільною Армією. Пропонували мені не виїжджати на еміграцію, а залишатися на місці. Мовляв, вони мають відомості від їх уряду з Лондону, що коли прийдуть сюди москалі, вони передадуть адміністрацію цього краю у польські руки за кордонами з перед 1939 року. Вони мене, мовляв, добре знають і пропонують мені лишатися з ними, як представник українського населення в цьому просторі.
І я не знав, що їм на таке сказати. Вражала їх феноменальна відвертість і розброююча наївність. Я погостив їх чаркою і сказав, що як сюди прийдуть москалі, то вони не тільки не передадуть в їх руки адміністрації, але заберуть їх підпільну армію і запроторять її до Сибіру. Чи вони чули щось про Катинський ліс? Від того часу їх політика ні в чому не змінилася. Буде дуже добре, якщо дозволять бути незалежній Польщі бодай в її етнографічних границях. На мою думку, для них буде також краще збиратися разом з нами і їхати на захід.
Мої польські гості були розчаровані, не знаю, чи вони мені повірили, але ми розійшлися приязно. А наше збирання продовжувалось... Хоча з виїздом відтягалося з дня на день. Просто хотілося побути там довше. Тиждень, день, годину. Це було повільне, болюче, заховане в нутро, прощання... Щось, як крівава рана, яку не можна було загоїти. Вийдеш, було, на вулицю і зустрінеш когось. — Приємно вас бачити... Бо ми ще також тут! — А пані Галина Варварова було каже: — Коли я вас ще бачу, мені стає безпечніше. — Звичайно кажу: — Ну... Ще день... два. Нема причин для поспіху.