А головна баталія гостин почалася на перший день свята, тут же у брата Федота, зараз після церкви та всіх церемоній. Прибув двоюрідний брат Василь з жінкою Вівдею, прибула повдовіла сестра Катерина Костюк, прибув пан-отець Палладій Дубицький, прибув колишній "поміщик", а тепер народний учитель Роман Лех. А до того додались деякі мої товариші юначих років і вийшла гостина горою. Вирізнявся молодий, темпераментний — "козацька душа", отець Дубиць-
кий, який готов було, "коли треба", поєднати свій сан духовний з вояцьким чином, як що тільки зайде потреба. "За Україну, за її долю, за честь і славу, за народ", — співали ми всі разом, не виключаючи і Леха, який звичайно ніколи не вважав себе за ура-патріота, особливо українського. А отець Дубицький все обіцяв, що вони тут в Тилявці збираються ввесь вигін засадити деревами і зробити з нього парк мого імени. — Ви лиш, Уласе Олексієвичу, приїдете і розріжете стрічку. У нас це вже рішено...
Я не був переконаний, що це станеться тепер чи колись взагалі, але тоді, при столі, при гостині, у брата, між своїми, це звучало привабливо. Навіть, коли це була тільки мрія. Щось, як було в Києві, де Іван Кавалерідзе розповів мені, як там у міській управі "ставилось питання" присвоїти мені одну з вулиць, здається чи не Толстого. — Вони напевно жартували, — відповів я на це. Знаючи, що наш час дуже щедрий на пам'ятники за життя, але не менше щедрий на "розпий", також за життя.
Але тут я був між своїми. Дуже близькими. І це не Київ. А тільки мале село, де ми ходили до школи, пасли худобу, гуляли на вечорницях, робили кооперативу, грали футбол, ставили "На перші гулі". Кирило Яремчук, Софрон Приймає і ціла ватага інших. А між ними прикметна постать "барина", вирваного з романів Тургенева, Романа Петровича Леха. Колись пап, власник великого маєтку, вихований мамками, няньками, гувернантками, студент Петербурського університету, а тепер ось "повний", як він каже, пролетар, типу "лішнього человека" з минулого столітя. Яким ще став за Польщі і якого не чіпали навіть совєти і дозволили йому бути народним учителем тут же в Тилявці.
А головне, він був також і "пісатєль". Тобто, він завжди писав п'єси російською мовою, розсилав їх по різних видавництвах, не мав там там щастя, але дещо з того ставив на місцевих сценах в постановці однієї російської драматичної трупи, яка роз'їжджала по Волині.
Він був типовим руским "лішнім челівєком" з високими, благородними аспіраціями — багато читати, багато знати, багато витрачати грошей і не могти за все життя нічого, гідного уваги, зробити. Закопавшись до одної ями глибокої провінції і ніколи з неї не вилізти. Відрікшись цілковито від решти світу.
І єдине, чого він не зрікся — його нахилу до літератури, уміння дотепно й вишукано розмовляти і грати в шахи. Ніколи неодружений, він мав нахил до дружби, міг прив'язуватись до людей і бути добрим приятелем.
Його прив'заність до мене почалася ще з моїх юних
Ш
років, коли я ще був у гімназії, а він на посаді самоуряд-ного референта кремянецького староства. Одного разу я зайшов до нього шукати протекції^ в справі дозволу на видання нашого шкільного журналу "Юнацтво". Такого дозволу йому, здається, також не пощастило дістати на тій підставі, що ми його, в рямцях гімназії не потребували, але ця наша ідея сподобалась йому вельми і він просив мене заходити до нього частіше. Ми зблизились. Він довірливо читав мені свої п'єси, які він писав під Ібсена, Андреева, Шова, Гауптмана, а я зі свого боку, довірився йому зі своїм гріхом. Я сочинив, було, грізне оповідання з назвою "З під влади богів", у якому дозволив одній жидівській дівчині закохатися до нежи-дівського хлопця, які хотіли одружитися, але потрапили в конфлікт з релігіями. І на критика цього творення я вибрав Леха. І я був приємно вражений, коли міг почути, що моє писання було писане під Арцибашева, зі зазначенням, що для наслідування я міг би вибрати щось значно краще, ніж Арцибашев. От хоч би Гамсун... Або Бальзак. Що мені дуже імпонувало.
А також пригадую його у ще одній ролі, яка мала до мене відношення. Одного разу, десь на початку існування Польщі, мій брат Василь купував у Леха землю і платив за неї виключно миколаївським золотом. Лех перебував тоді з театром "Русской драмы" в Рівному, де ставив свою п'єсу і гостро потребував валюти. Я повіз йому з Дерманя цілий міх золотих монет з головою імператора Миколи II, за що дістав 5% "факторового", .плюс запрошення на цілий тиждень бути його гостем в готелі "Европейському" і кожного вечора бувати на виставах того театру. Що^для мене тоді, вважаючи на мої сімнадцять років, було неабиякою подією. За що я йому, залишився назавжди вдячний.
А пізніше, ми. багато подвизались разом тут у Тил явці. Будували, за моїми ідеями, а його коштами кооперативу, ставили п'єси, де я грав любовників, а він режисерів, робили шахові турніри, били по вигоні футбол і, на його кошт, "мо-чемордили".
І тепер ось, повернувшись з Европи Заходу, до якої він мав багато респекту, я знайшов його там саме: в Тилявці. Постарілого, опущеного, зубожілого. Без маєтку, без прибутків, без прислуги— Він вже давно перейшов на українську мову і говорив нею з панською манерою, з вишуканою тона-цією і дотепними прислів'ями, яких він знав силу-силенну. Моя письменницька кар'єра імпонувала йому вельми. — Ну, от... Пригадуєте мою критику? І чи не вийшло це вам на добре? — Вийшло, Романе Петровичу. І я вам вдячний, — відповідав я на пе— — Такої "Волині" треба пошукати. І навіть у світовій літературі... — казав він, підносячи голову з прилющеними опуклими очима в пенсне. — І це не комплімент. Я знаю кращі цього роду явища, але "Волинь" — свіжість, безпосередність. Так, так, голубчику. Колись ми разом мріяли стати письменниками, але ви пішли в світ і обернули свою мрію в дійсність... Через риск, через жертву. Боги без жертви скупі на ласку... А я... Так і залишився з мрією. І, мабуть, назавжди, — казав він роздумливо, але це не звучало сумно. Він не належав до сентиментальних. Це було скорше висловом його не вижитого інтелекту, а' разом своєрідним девізом життя.