Тут було вже затишно, пам'ятаю, тут було завжди затишно, коли віяло із заходу. Вітер шумів верхами старих дубів, та берез, та ясенів, але при землі був ласкавий затишок, що мені завжди подобався.
А коли приїхали "на Бухали", там вже чекало на нас багато нашого народу. Іван Іванович відразу пустив в хід свою Лейку, намуштрував дівчат та хлопців, щоб йому позували і почав блискати блискавками селітри, викликаючи в дівчат зриви реготу. — Ой, засліпив мені очі! Веселі, здорові, повнощокі, в кожушках, пов'язані теплими хустками і притрушені снігом молоді люди, які сміються зі всього просто, бо їм весело. Бо їм хочеться сміятися. Що їм зима, чи сніг, чи мороз, їх щоки рум'яні, їх очі блискучі, їх сміх дзвінкий.
А там і за столи, зі Щедрим вечором, як колись, пам'ятається, засипані "житом, пшеницею та всілякою пашницею", та притрушені сіном з препишним дідухом на покуті... Колись, було, щедрували під вікнами, а на другий день "посипали" по господах, — "Роди, Боже, жито, на новее літо", щоб було і з води, і роси, і тепер, і завжди, і во віки вічні. Така жива, свіжа, пахуча містерія землі і неба.
Приємно бувати на місцях, де родились, жили і вмирали твої предки. Де все освячене їх невмирущим духом і згадкою.
На другий день ми обійшли з Іваном Івановичем наше поселення, на всьому лежала груба верства чистого, пухкого снігу, все так і просилося на знимок і він наробив їх спору кількість.
А закінчили ми цей день але на другому кінці села, на кутку Залужже, де ми кінчали наш Щедрий вечір співом щедрівок та частувалися такою вишнівкою, що ніяка Малага не може з нею рівнятися.
Тожто додому, до Рівного, нас віз Семен за гарної, ясної погоди і веселого сонця, яке заливало своїм сяйвом розлогі білі поля, покриті грубою верствою снігу. Десь біля Басового Кута наші залубні заточилися на рівній дорозі і кокетливо, з театральним ефектом, перекинулись до придорожнього рову, висипаючи нас у холодні обійми снігового пуху. Було багато сміху, а зразковий майстер візницького мистецтва Семен, не міг вийти з дива, як це могло з ним статися.
А вдома нас зустріла Віра Шеккер з такими драматичними обіймами, ніби ми, з її шановним мужем, вернулися з полярної експедиції і не бачилися міленіум. До цього долучився і редактор Бжеський, і генерал Капустянський, який щасливо вернувся з Кремянця, і ми всі разом розпили пляшку залужської вишнівки, яку нам дали на дорогу. І вийшов гарний бенкет, яким командувала нова моя господиня Дуня Струк — великий майстер таких церемоній.
Другого за чергою дня я вже урядував у своєму редакторському кабінеті, приймаючи інтересантів "Від год. 10 до 12" і враз, дуже несподівано, ввалився до мене здоровенний німчура в уніформі порядкової поліції в ранзі майора. Я вже хотів було зчинити тривогу, коли враз чую російською мовою: — Здравствуй, Улас!
Свят, свят, свят! На хвилинку я отетерів. Герман! Гер-
ман Блюме! Старий друг і товариш з часів Бойтена і Брес-
лавля. Син пані Германіни фон Лінгельсгайм. У яких я ко-
лись мешкав і зжився, як з рідними. З яким ми зустрілися,
познайомилися і зприятелювалися 1927 року, я в ролі дезер-
тира польської армії і робітника-биндюжника одного бойтен-
ського міщанина, а він в ролі студента права Кельнського
університету. А опісля ми пережили разом багато цікавих
місяців в Бреславлі, вчащали на лекції університету, обго-
ворили беЗОДНЮ ЦІКаВИХ ТЄМ. І. г й' ;
Від того часу минуло щось, як п'ятнадцять років, ми довгий час не бачились і рідко листувалися. І ось ми знов зустрілися. Робітник-биндюжник сидів за столом редактора газети "Волинь", студент права в уніформі майора поліції, стояв у дверях його кабінету. — Герман! — викрикнув я по німецьки і ми кинулися в обійми. — Та сідай! Та яким чином? — Війна, — відповів Герман. — Але ж чому в цій уніформі? Ти ж, здається, готувався на дипломата. — Поліції також треба, — відповів він з усмішкою. — Я сподівався бачити тебе амбасадором в Москві, чи щось подібне, — казав я. — Лібер Гот доручив мені іншу місію, не рахуючись з моїми ідеалами, — відповів Герман.
Виявилось, що він дістав призначення директора цивільної поліції на ввесь Райхскомісаріят. І завдяки тій самій російській мові, якої він учився від мене, готовлячись до дипломатичної кар'єри на університетах Кельна, Парижа і після Бреславля. Він досить добре володів російською^ мовою а крім того говорив по французьки і по англійськи. Його мати наполегливо добивалася дипльоматичної кар'єри її сина, але у нього це ніяк не виходило з його дуже не дипльоматич-ною вдачею. Але ще менше мав він талантів для охоронника порядку й законности, що сталося напевно не з благословення його матері, а з якихсь інших мені не відомих мотивів, ї тепер, у тій його уніформі, навіть з острогами на чоботях, з рангою майора і регірунгсрата, він виглядав, як театральний актор у незвичній для нього ролі. —
І зараз після цього моє мешкання збагатилось на ще одного мешканця. Нас було: два редактори, один генерал і один директор поліції. З досить дошкульним ущільненням жил-площі, майже за совєтськими зразками, при чому я залишив за собою мій малий робочий кабінет, генерала з редактором примістив у великій їдальні, а директора у спорожнілій кімнаті бувшої сусідки Рівки... Тож к-ухнею автократично завідувала наша гомінка і весела Дуня.
А взагалі, ми займали лишень половину невеликого, одноповерхового будинку, другу займав сам господар Мучинсь-кий, з чого одну кімнату посідали Іван і Віра Шеккери. Му-чинський був вдоволений таким заселенням свого дому, бо це гарантувало, що його не конфіскують "для потреб райхс-комісаріяту", як це сталося з іншими будинками в цьому районі.
Ми зажили мирно. Герман Блюме належав до людей скромних, порядних, безпретенсійних. Його російська мова помогла йому одразу знайти контакти з генералом, редактором, Дунею. Ця остання мала особливу звичку зо всього голосно реготати. — Очень вєсьолая дама, — коментував це Герман.
Мої з ним розмови, особливо на теми політики, за старою нашою звичкою, відбувалися в тоні глузливих жартів. — Як тобі подобається оцей птах, — казав він, вказуючи на пелікана в ілюстрованому журналі "Дер Адлер", який схопив до свого величезного дзьоба щось завелике і не міг проковтнути. — Це щось, як Третій райх, — відповів я на це. — Я не знав, що ти можеш бути аж таким песимістом, — говорив він з посмішкою. — Мусиш мати претенсію до редакції того журналу, — казав ноншалантно я. — Ти так думаєш? — спокійно говорив він. — Як можна інакше... Сам бачиш, — казав я, вказуючи на кумедний знимок.