— співали вони кожного вечора, не думаючи про себе самих. Я часто з ними зустрічався і перекидався жартами... А одного разу вони передали мені "чашку чаю", від якого, коли я його хильнув, у мене полізли очі рогом. — На здоров'я!
— гукали вони здалека. Це був першорядний самогон-первак. Як він сюди потрапив, годі було сказати. Такі речі, звичайно, були заборонені, до яких належав також і тютюн.
Без тютюну курці страждали тяжко. На цьому грунті постала спекуляція. Знаходились майстрі, які могли з одної пачки махорки зробити дві, докришивши до неї дерева, наробити з неї "лапок" з газетного паперу і продати їх 200% дорожче, ніж це їх коштувало. Мій співв'язень страждав також без цього паскудного диму, особливо, коли він хвилювався.
А хвилюватися було від чого. Звідсіль рідко кому траплялося вийти на волю. Але в цій гущі загального нещастя, моє особисте духове царство зберігало свою суверенність. Помагало мені моє філософське трактування життя, а також інстинкт безпеки.
І тільки іноді це почуття мене зраджувало. Особливо під час перших тижнів мого ув'язнення, коли мені здавалося, що моя доля приречена і, що я звідусіль вже більше не вийду.
Мене сюди вкинули і, мов би, забули. Ніякого контакту із зовнішнім світом. Ніодного слова відомостей. Лежучи безсонними ночами у тій ямі, з тими відтисками крівавих долонь на стінах, мене проймали моторошні думки, між якими думка про вивіз до концентраційного табору, була наймоторош-ніша. Чого я боявся більше, ніж смерти. Я вважав і тепер вважаю, що країни, які практикують у себе такі засоби кари, як табори з їх звірячими умовами побуту, не заслуговують на назву цивілізованих. Вони не в стані вглибитися в саму суть цього явища і зрозуміти, що цим понижують вони саму людську гідність в її істотності. Але хто тоді думав про якусь людську гідність взагалі?
Згодом мої страхи почали розсіватися. Все більше і більше зростало переконання, що мене випустять. Ніяких рече-вих доказів для цього не було, все оберталося у сферах побожних бажань і фантазії. Наприклад, наближалось свято Великодня. Приходила абсурдна думка; що може і наші Пі-лати захочуть когось з нас випустити, як ..того розбійника з Євангелії. Таке могло думатись лишень у в'язниці, але я був здивований, що мій приятель Неофіт Кибалюк мав також подібну думку, як він пізніше мені признався. Це свідчило, що наше думання було все ще дуже просякнуте християнством, в його містерійному уявленні.
Але й поза цим я все думав, що мене випустять. Я мав стільки друзів. Невже вони не зможуть подати мені руки помочі? Я так в них вірив. І моє спорадичне вагання все більше зупинялося на "випустять".
Але дні минали і нічого не мінялося. Коли хто не розуміє теорії релятивности часу, хай посидить трохи в тюрмі. Там час сунеться приблизно десять разів повільніше. Дні там видаються тижнями, а місяці вічністю. Тому і мої тижні видавалися такими нестерпно довгими... У моїй долі нічого не мінялося і єдине, що біля мене змінилося, це побільшення населення нашої камери. Прибув ще один представник "вищої раси" фольксдойчерської катерогії на ім'я Шустер, який служив десь там біля ЇСостополя за перекладчика у ляндвір-та і прошпетився кілограмом масла, яке він передав не тій, що треба особі, за що, як він твердив, мають його розстріляти. — Там вони крадуть вагонами, — казав Шустер, — але то "вони". В рудій уніформі... Із значками, — поясняв він свою ситуацію мені з Андерсом. І при цьому він так хвилювався, що забував, якою говорить мовою. Він знав їх щось з п'ять і говорив ними одночасно.
Але ми його розуміли і нас було троє. Надходив православний Великдень, який припадав цього року на п'яте квітня. Дні були досить холодні, ночі з приморозками. Мій настрій не був кращий. Було прикро зустрічати таке свято у саме такому положенні, першого року мойого повороту додому. Полонені підходили до мого вікна і ми співали: "Небо синє, земля чорна".
Перший день Великодня не приніс нічого нового. Звичайна неділя. На коридорі спокійніше, як завжди в неділю. Таким саме видався і день другий. Я дістав передачу, де були вже ознаки свята у вигляді двох крашанок і шматка ковбаси. І де все. На коридорі були звичайні будні. Викликали на допит, приводили нових приреченців. Німці не дуже шанували свята, що походять з такого одіозного для них місця, як Єрусалим.
Натомість день третій, вівторок, приніс копу несподіванок. Вже зрання ми помітили, що за нашим вікном на подвір'ю щось діється. Там збирали полонених і шикували їх у два ряди Ми з Андерсом негайно зайняли спостерігавчі під вікном становища. І могли навіть бачити ноги полонених, загорнуті у різне дрантя, що стояли рядочком па примерзлому болотці. Трохи згодом ми побачили поміж ними ноги, узуті в чоботи, а також пару ніг, взуті в жіночі черевики. О, так! Полоненим щось роздають. До нас досягали слова священика, у яких повторялося ім'я Христа, а трохи згодом ми почули жіночий голос, у якому я розпізнав негайно одну людину. Ха-ритя Кононенко! Це вона. Як можна ще сумніватися. О, та Харитя! Я завжди знав, що вона така. Не можна навіть уявити, скільки щастя принесла вона тим загорнутим у лахміття людським кістякам своїм "Христос воскрес". Передаючи кожному з них по дві крашанки, по шматку ковбаси і шматку білого хліба. Це ж неймовірне. Після їх помий з нечище-пої картоплі. Ми самі були цим так перейняті, що не могли встояти на одному місці і мусіли бігати по камері. Андерс і Шустер не могли вийти з дива, що таке щось могло статися.
І відчувалося, що це піднесення переживала ціла тюрма,
бо все там завмерло від напруження. А згодом в коридорі ми почули якийсь рух, а ще згодом ми почули рух під нашими дверима... А ось брязнули ключі і вони відчинилися... І на порозі — Харитя! Усміхнена, свіжа, свята. Я кидаюся до неї і ми душимося в гарячих обіймах. — Христос воскрес! — ледве проривається у неї крізь сльози й розгублення. — Воістину воскрес! — вимовляю так швидко, що слова губляться в поспіху. Вона подає мені пакуночок, загорнутий у білу шматку, щось хоче сказати і не знаходить слів. — Голубчику... Вибачте, що так мало... Не вірила, що вас побачу... Те саме, що дістали полонені... її ясні, сині очі сміються, і разом по щоках течуть сльози. Я дуже їй дякував і не за те, що вона принесла, а за неї саму. Це була така радість. — Не бійтеся, — казала вона, — що ми вас там забули. Не забули. Оце розговлялися і всі вас згадували. І вас скоро випустять... Там стільки делегацій... До райхскомісаріяту, до Ес-Де... І стільки листів... І ваші німецькі приятелі. Потерпіть ще трохи, там ще рішаються якісь формальності... Але я мушу йти. Мені дозволено лиш на хвилинку. Я роздала оце полоненим, а одну парцію залишила. І кажу до начальника: оце ось я хотіла б передати ще одному полоненому. А він узяв та й повів мене без слова просто сюди. До побачення, рідний! До скорого побачення! — казала .вона. Я їй ще дякував... Вона скоро відійшла... А за нею пішов наш крикливий начальник, що стояв на цей раз мовчазно з-заду. Я подякував йому також навздогін, коли він відходив.