Пропозиція феноменальна, але тепер це не вигорить. Ще у вересні минулого року, про таке можна було думати, але тепер це "цушпит". Особливо з книжковим виданням. Одначе, я відповів Вайсові, що його ідея добра, що вона цілком відповідає моїм намірам, що такого літературного журналу дуже потрібно, що видавати мої твори там за Дніпром, було б для мене великою приємністю, але це діло складне і годі з ним впоратись дуже скоро і дуже на бігу. Тим більше, що я тепер зайнятий ДНБ, з яким мушу ці справи узгіднити, що забере мені місяць-два часу.
Саме тепер я збирався, вже втретє, їхати до Києва і то на цілий тиждень з Танею... Щоб написати серію фейлетонів для ДНБ.
Ми виїхали в понеділок 13 липня автобусом Рівне-Київ, що відходив кожного ранку в годині восьмій і приходив до Києва біля п'ятої вечора. Гарна, спокійна, вигідна подоріж. Публіка в автобусі німецько-українська, всі місця зайняті. В Новоград-Волинському перша зупинка. Деякі пасажири тут лишаються, на їх місце приходять нові. Це вже люди "совєт-ські" і між нами і ними помітно різницю в одягах, вигляді, поведінці. Друга наша зупинка вже аж в Житомирі, тожтопід вечір біля години п'ятої ми вже в'їжджаємо до Києва. Ми з Танею не їдемо до останньої зупинки на Хрещатику, а висідаємо на Брест-Литовському шосе проти будинку кіно-працівииків, де живе Кавалерідзе з наміром у нього зупинитися.
Гарний, літній передвечір, тепер Києв виглядає значно краще, ніж за мого останнього тут побуту, Іван Петрович і Надія Пилипівна вдома, радісна зустріч, багато розмов.
Хоча настрій Києва для нас змінений. Нема вже Данила Багазія, Олени Теліги, Олега Ольжича, Івана Рогача. І навіть "Українське слово" дістало прикметник "нове" і перестало бути "нашим". Там засіли чужі і ворожі нам люди, до яких ми не квапились з візитами.
Одначе, я маю тепер деякі інші завдання. Хочеться познайомитись з деякими ветеранами старого українства, що їх тут ще вряди-годи можна було зустріти.
Мені шкода було тратити дорогоцінного києвського часу, до вечора було ще пара годин, а тому ми з Танею вирішили відвідати відомого патріярха знаної мистецької родини Кричевських — Василя Григоровича. Народжений 1872 року, він ще належав до покоління видатних українських діячів царського часу, якому пощастило пролізти крізь вухо голки сталінських чисток і дожити до днів наших. Він вславився, як архітект національного стилю і найбільш відомим його творчим досягненням був славетний будинок Полтавського земства, у якому тепер міститься музей, як також будинок письменників у Києві, готель на могилі Шевченка в Каневі і багато інших.
Кричевський жив тоді на Великій Житомирській, в домі, що належав колись відомому власникові російського драматичного театру, що носив його ім'я — Соловцову. Він займав там одну велику кімнату, цілковито заставлену і завішану його картинами. До війни він жив на Хрещатику в будинку, який був зруйнований пожежою.
Він зустрів нас приязно, про мене він уже чув від свого брата Федора, у якого я набув минулого року картину, а Таню він пам'ятав з Кіностудії. Ми застали його за цікавим зайняттям. Він давав лекцію української мови своїй, років семи, внучці. І з цього приводу у нас виникнула розмова. Він це мусів робити, бо інакше дитина не знатиме рідної мови взагалі. За совєтів у їх домі говорили поросійськи. Це робилося з конечности збереження життя. Українцям, з репутацією старих діячів, рекомендувалося особливо бути обережним з їх мовою, щоб не потрапити в буржуазні націоналісти, а тим самим на Сибір і російська мова була для них найпевнішим камуфляжем. По українськи дозволялося говорити лишень урядово, у певних місцях і в певних дозах. Ніяких формальних розпоряджень з цього приводу не було, але всі і так знали рямці дозволеного і суворо їх дотримувались... — Що наша родина залишилась при житті, то це тому, що ми ніколи не порушували цього не писаного, але загально знаного правила, — казав старий.
— Ми всі боялися. Страх був нашим природним кліматом. І рятувалися, як могли. Але не багато врятувалося. З моїх сучасників залишилося трохи хіба на еміграції, але в в Україні навіть пам'ять про них затирається. Ось візьміть наш Київ. Ви тут знайдете монументи і пропам'ятні таблиці кожному большевицькому ватажкові. Коли Київ ощасливив якийсь російський потентат на пару годин своїм приїздом — одразу меморіяльна дошка. Але спробуйте знайти місце, де жив Грушевський, Винниченко, Олесь, де видавався "Літера-турно-Науковий Вістник", або Чикаленкова "Рада", не кажу вже таких, як Петлюра, Центральна Рада, штаб УНР. Зовсім зникає з вулиць мова. Зникає згадка про величезну роботу, зроблену поколінням мого часу. Так ніби його й не було. А ми ж мали політичні партії, видавництва, мистецькі угруповання, наукові установи.
Старий, який був спочатку маломовний, розговорився, згадував окремих колишніх своїх товаришів. Опісля він показав нам свої роботи — переважно малюнки на теми села, які він малював для прожитку.
Життя не було легке, особливо тяжкою була минула зима і виглядів на краще не було. Чи не бажав би він переїхати на захід, наприклад, до Львова, де побутові умови були кращі? На це він відповів, що дуже зрісся з Києвом і йому не легко було б з ним розставатися. Хіба що вже в крайніх вимогах.
Не було тяжко його зрозуміти, але такі крайні вимоги одного разу прийшли і він закінчив життя аж на другій півкулі нашої плянети, в місті Каракасі далекої Венецуели.
Для мене він був втіленням автентичної, місійно-проро-чої України, надхненної безпосередньо Шевченком і згашеної на наших очах Леніном. На грунті Києва, він був тоді одним з небагатьох могиканів тієї доби, яку ми звемо відродженням і якої він був активним співтворцем.
Вечором у Івана Петровича ми продовжували заторкну-ту тему "крайніх вимог". В повітрі це вже почало відчуватися. На фронтах десь там далеко на сході; появились ознаки зміни щастя воюючих противників. Це одразу також одби-лось на настроях Києва. На вулицях знов зовсім зникла українська мова і навіть деякі мої знайомі почали говорити по московськи. Це був найкращий знак зміни ситуації. Камуфляж починався заздалегідь.