За часу мого прибуття до Харкова, Україну треба було тут шукати із свічкою. На вулиці Сумській, насупроти площі з одіозним ярликом Дзержинського, стояв правда залишок України часів Скрипник-Хвильовий у вигляді бронзової фігури в кобеняку на високому постаменті з червоного граніту з незалежним володарським виразом свого суворого вусатого обличчя. Не треба підпису. За милю видно, хто це є. Він імпонує своєю поставою і своєю композицією з його шість-надцятьома додатковими фігурами, які оповідають про творчість того гіганта, між якими особливо вирізняється його Катерина на передньому пляні, що стоїть з тим московським байстрям на руках, нагадуючи — "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями". Так. Шевченко і тут відвоював собі місце. І стоїть на сторожі конаючого в спазмах денаціоналізації українського міста з надією, що воно одного разу вернеться назад до життя.
Звідсіль, від Шевченка, дорога стелиться через широку площу, де стоять кілька вигорілих кістяків, які колись звалися Будинками Промисловости і Проектів і які ми не раз могли бачити в журналах минулих років, як приклад модерного совєтського будівництва. У цьому теперішньому вигляді вони не могли вражати, але все таки вони свідчили про добрі наміри будівничих. їх будовано в пляні розбудови Харкова, як столиці, в роках 1925-29, за проектами Серафімова, Фельгера і Кравця в стилі, як тоді казали, залізо-бетонового конструктивізму з призначенням для приміщення урядів промисловости й фінансів.
Тут же побіч, зліва, стояли обгорілі кістяки комплексу будівель з назвою "Проектних організацій" і, користаючи з їх домінуючої висоти чотирнадцяти поверхів, я ризикнув забратися на самий їх верх, надіючись, що їх обгорілі сходи все ще витримають 86 кільограмів мого тягару і не проваляться вниз. І хоча це підприємство за такого гарячого дня вимагало певних зусиль, воно мені цілком оплатилося. Харків з цієї невтральної висоти, видавався мені гідним уваги, я був ним захоплений, до ліва, на південний схід, простягалися широко й далеко зелені парки, а до права^ як гляне око, на всі боки, лежало місто з його бронзово-поруділими кольорами, застиглими на синьому тлі вежами і рухливими прожилками вулиць з цілою зливою гарячого сонця, яке здавалось ллється з висот і відбризкує від поверхні дахів...
Так багато кругом простору, таке високе небо і така безодня думок, вражень і міркувань. За цей простір, за ці широти, за це небо там далі на схід провадилось найбільше змагання найбільших сил континенту, а в тому моя ось унікально-несподівана й непомітна присутність, ніби післана для того, щоб я міг з цієї висоти все це спостерігати.
Свідомість того, що я був сам один над цілим цим великим містом, що тільки там далеко внизу ходили маленькі люди і бігали маленькі машини, а тут біля мене було лиці сонце, та легкі подуви вітру, високе чисте небо і широкі краєвиди, свідомість цього наповняла мене почуттям виключного призначення на цій землі. Це було найвищою і найдальшою точкою мого бачення України в просторі її сходу. Одноразовою і неповторною. Яку дозволено мені тільки раз бачити і ніколи більше до неї не вернутися... Але гостро запам'ятати на все життя і, як дозволить моє приречення, передати це враження на пам'ятку поколінням майбутнього. Підо мною й переді мною простягалася арена, на якій недавно відогралася одна з найбільших трагедій цієї землі. Ось там далі в напрямку Шатилівки, що мерехтить в соняшній зливі, знаходиться той мурашник на п'ять поверхів з назвою "Слово", в якому одного разу містилося 63-х вибраних деміур-гів-мурах українського мистецтва в слові, барві, звуку, сцені, критиці з їх родинами, яких поволі вибирали звідти ночами і вивозили "Чорним вороном" на розстріл, на висилку, на тортури. Або он там той театр, що одного разу звався "Березіль". У якому відогралася та жаська кабалистика з назвою "суду" над Спілкою Визволення України. Поле діяльносте славетного Постишева з тисячами жертв, що його не забудуть ніякі покоління майбутнього.
Тут, на цій вигорілій будові проектів я пробув з пару годин, а опісля зійшов униз і блукав просто вулицями, оглядаючи будови, між якими особливо вразила мене моторошна споруда велетенського розміру на вулиці Чернишевсько-го, де містилося НКВД з його внутрішньою тюрмою, де, казали, згоріло живцем кілька тисяч в'язнів, яких совєти перед своєю втечею не могли вивезти, а тому просто запалили будову і вона згоріла разом зо всім тим, що її наповняло. Звичайне явище середини 20-го століття здичавілої ери, яка пролила океани крови за гасло "люби ближнього", щоб дійти до такого ось виходу з безвихідних джунглів людської не-досконалости.
У час, коли я проходив хідником здовж того вигорілого капища новітньої віри, в його вигорілих вхідних дверях на бетонових східцях сиділо кілька жінок з торбинками. Виявилось, що німці вже встигли відбудувати певну частину внутрішньої тюрми, яку почали заповняти своїми жертвами, а ті жінки принесли передачу для арештованих і чекали тут, поки їх впустять до середини.
А також ця сама вулиця Чернишевського пам'ятна ще її тим, що тут в грудні 1917 року мало місце зударення частин армії Української Народної Республіки з московськими з'єднаннями, які прийшли з півночі. Ці зударення тривали кілька тижнів і скінчилися поразкою українських бойових частин, після чого Харків підпав цілковито під контролю со-вєтів...
В протилежність до моторошних забудівель вулиці Чернишевського, Харків має затишний, ідилійний, культурний закуток Університетської гірки з її старим університетом і з прекрасним зразком української церковної архітектури XVII віку — Покровським собором. Цей район з тим пам'ятником В. Каразину, що був засновником Харківського університету, нагадує деякі закутки Праги, Кракова, Бреслява з духом і стилем Европи романтизму й гуманізму ще не деге-нерованого революціями стилю Леніна.
За чотири дні мого Харкова, я побував в його опері на виставі "Веселої вдови" Легара, в тій самій опері, де все ще здавалося, що там чути розпачливі зойки суду над Єфремо-вим і його спільківцями... Театр був заповнений, оперета йшла безтурботно й грайливо, публіка плескала й викликала на біс виконавців...