Так от де він той славетний пам'ятник... Я нарешті бачу його власними очима. І стою перед ним з відкритою головою. Це ось бюст на високому п'єдесталі, роботи відомого полтавського скульптора М. Позена, людини дивовижного діла, штабс-капітана царського Сіверського карабінерного полку, учасника російсько-турецької війни 1806-го року, а опісля наглядача будинку для виховання бідних дворянських дітей в Полтаві — Івана, сина Петра, Котляревського, якому одного разу прийшла до голови дивовижна примха "перелицювати" ніщо інше, як твір мертвої латини "Енеїду" Вергілія, на мову українського мужицтва, призначену також на вимирання. І то в такій своєрідній формі, що римський автор напевно перевертався з дива в гробі, не дивлячись на всі ті 1917 років його там перебування. І чи міг тоді той лицар ордену св. Анни з Полтави сподіватися, що його кумедна затія обернеться в некумедну дію, яка закінчиться аж IV Універсалом 1918 року в Києві.
І коли я тоді так дивився на той пам'ятник з тим лавровим вінком і тими побожними написами "Де згода в сімействі, там мир і тишина", роздумуючи над причудами історії, я пережив дуже прикметну сценку нашої історичної драми, тісно пов'язану з її історичним сенсом. До мене хідником наближалося троє дівчат, які грайливо йшли побравшись за руки щось весело розмовляючи і одна з них, чую, каже: — Дє-вушкі! Вот етот немец наверно не знаєт, кто ето такой. Давай ему подкажєм! — Я був здивований і чекав на їх інтервенцію, але вони пройшли біля мене, визивно поглядаючи, не виконавши добрих своїх намірів, а я знов не догадався заговорити до них самому і проґавив пречудову нагоду довідатися, як вони ці справи розуміють. З тією їх далеко не Котляревською мовою і тим знанням людей, коли вони готові приймати кожного за "немца" тільки тому; що він одягнений в одяг туриста, яких вони не мали нагоди бачити на своєму віку.
Розуміється, що всі такі "дєвушкі" Полтави мусіли бачити світ дуже по-своєму. З них створено окрему породу людей і коли я вийшов на головну широку вулицю цього міста, я був приголомшений розмірами цього новотворення. Це було церковне свято Спаса. Християнські святці все ще тут діяли, а тому це був "вихідний день". Вулиця залита не лишень сонцем, але й молоддю , переважно дівчатами. Йдуть парами, гуртами, іноді під руку з хлопцями, іноді з вояками. Вслухаюся до їх гомінкої мови. Ніде ні одного українського слова. Розмовляють про танці, залицянки, про німців в розумінню вояків. Тут слово "німець" стало назвою вояка, як було колись "москаль". І було тут тих "німців" досить багато і видно їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові... Де для дівчат "ходити з німцем" вважалося за порушення певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння.
І взагалі, у Полтаві весело. Зо всіх боків плякати сповіщають: "Веселий театр — відкритий. Олександрівська 19. Щоденно від год. 7 вечора. Співаки, Танці. Жіночий хор і інше". У іншому місці: "Циганки. Жінхоранс. (15 жін.) Різелла. Крім того — 15 інших". Ще в іншому: "Концерт, хор, балет, акробатика, цигани, оповідання, балалайка". А до того тут працює кілька кіно-театрів, ресторанів, пивних. Ні. Куди я потрапив? Що це за така Полтава? Чи не є це Монтмарт Парижа, або Нови Свят Варшави? І як це все пояснити? Пригадується, щось натякав про таке Котляревський:
Мов божевільних нас морочать, Сім літ, як по морях волочать. Глузують, як хотять із нас. Але з другими бахурують, Свої ж жінки нехай горюють... Коли ж водилось це у нас? Послухайте лиш, молодиці,
Я добрую вам раду дам; І ви, дівчата білолиці — Зробіть кінець своїм бідам, За горе ми заплатим горем.
(Енеїда).
Але видно, що сучасним Наталкам Полтавкам не приходиться довго радити, дивлячись, як парадують вони пара за парою під ручку з "москалями" в уніформах Третього райху. "За їх горе, вони платять горем". Ціла та Олександрівська вулиця в Полтаві, це живий приклад наслідків глузування над живим народом засобами насильної денаціоналізації під рецепту "всьо равно", яка забрала не лишень рідну мову, але також живу душу, зруйнувавши характер, викрививши почуття і затьмаривши свідомість.
Розуміється, що денаціоналізатори завжди глухі і німі на ці правди, виправдуючись вимогами єдности держави, не розуміючи, що саме в цьому і лежить зерно роз'єднання, яке рано чи пізно проросте і дасть свій плід. Бо денаціоналізація це образа гідности народу, чого народ ніколи не дарує.
Такі приблизно думки тягнулися за мною цією соняшною вулицею, коли я направлявся до центру міста, де скупчено певну купу забудівель, тоді спорожнілих, що їх там звали "прісуствєннимі мєстамі". Недопасовані до решти міста, до краю вивітрені й поржавілі споруди незграбного казьонного "образца" на чолі з казармою відомого Полтавського кадетського корпуса, про якого мені оповідав ще в Празі мій приятель маляр Микола Бутович, який скінчив цей корпус і був пізніше ад'ютантом при штабі генерала Корнілова. Тут вишколювались воєнні кадри нашого поневолення, яке почалося знаменною датою 1709 року, в честь якої поставлено два монументи, щоб ми цього ніколи не забули.
В загальному, ці холодні, порожні споруди не робили на мене враження просто тому, що їх поставлено тут не на місці... І виглядали вони тепер затуркано, спорохніло. Я оглянув їх лишень побіжно без зацікавлення.
Зате один інший непомітно малий, також порожній будиночок, далеко загублений на передмістю вулиці Загородської під числом 20, полонив мою увагу і фантазію цілковито. Міщанського типу особнячок, без вікон і без дверей стояв зачаровано в гущі будиночків, заповнених мешканцями, залишений, не дивлячись на велику мешканеву кризу в цьому царстві і викликав здивовання з відчуттям трагіки, гідної пера Шекспіра. Що з ним сталося, що його залишено тут стояти в такому містерійному ореолі?
Відповідь на це належить історії і вона її колись дасть. У тому старовинному, на чотири кімнатки з кухнею будиночку, жив-був колись один міський візник на ім'я Василь Петлюра із своєю жінкою Ольгою, синами: Іваном, Федором, Симоном та Олександром і дочками: Гавриїлою, Василисою, Маріянною, Тетяною, Мариною та Феодосією.