зена Святослава Драгоманова. А коли ми з Аркадієм появи-
лися на залі, нас також туди загорнули і таким чином за
цим столом стало досить людно. < "•
Лесю Українку тут люблять і шанують, як і скрізь, де живуть українці. І не лишень за її творче мистество, а також за її моральну поставу. Не плакати, не нарікати, а боротися і здобувати.
На цій академії їй було присвячено аж два довгих реферати з великою кількістю цитат і деклямацій. Це довго тягнулося, але слухачі були терпеливі і незмінно уважні. До цього були додані сольові і хорові виступи музики і співу з такою ж довгою програмою.
На жаль, ми з Аркадієм не змогли добути до кінця академії, ми досиділи до першої перерви, перезнайомилися з великою кількістю київлян, а також з сестрами Українки, з якими ми почали одразу згадувати Волинь.
А далі ми непомітно відійшли. Нас було запрошено на приватне прийняття і ми мусіли там бути завчасно з огляду на поліційну годину. Там знов нові знайомства і багато нових розмов. А за прибраним столом багато тостів і тим самим багато доброго настрою. Українська гостинність живе завжди, не дивлячись на обставини, а для мене це було прощання з Києвом. Я був між своїми людьми — рідними, близькими дармащо я їх уперше бачив. За мою до них любов, вони відплачувались взаємністю і ця наша закоханність горіла не-згоряємо протягом цілої моєї мандрівки по землі моїх предків.
На жаль, ми мусіли відійти до години дев'ятої. Гарячі прощання, подарунки, обіцянки на незабудь.
А вдома у Аркадія в його кабінеті, поміж книгами, ще довго по пізної ночі безконечні розмови. Вони завжди ті самі, але їх варіянти завжди відмінні, а тут, під кровом цієї будови, вони особливо вимагали вислову. Москва і Київ. Мова, письменство, література, культура. Явища, що вирішують буття народу і тут ми говорили про це одверто і голосно. Останні могікани підземного, нелегального Роліту, два злісні "вороги народу", "зрадники" московського загарбництва. Говорили до пізньої ночі, а на другий день рано говорили далі. Бо спали не довго. Не було спання. Думи не давали спокою.
Говорили про події в Закарпаттю недавніх часів його короткої автономії, зайшла мова про наших колег Ольжича і Маланюка. Я передав Аркадієві відпис Маланюкового "Пос-ланія", писаного у відповідь на погрози Сосюри... "Ми лиш тоді зідхнем і крикнемо — Свобода! Коли у горлі вам повернемо штики". Це канібалія не гідна ніякого поета і вирвалась вона у того розхрістанного парубка, як доказ розпачі невільника і прозвучала, як брязкіт кайданів. Ми дуже добре розуміли те "ми". "Ми орали", казала одна муха, яка сиділа на розі вола, що вертався з оранки. Маланюк хотів це висловити мовою поезії у своєму "Посланію" для увага віків майбутнього.
Тим часом наближалася година розлуки. Треба Київ лишати... І, мабуть, назавжди. Вийнятково ностальгійно-драматичний момент. Ми виходимо з Аркадієм о годині восьмій... Прощання з його матір'ю особливо діткливе. Це пригадало мені прощання з моєю матір'ю п'ятнадцять років тому. Також вона маленька, худенька, ціла зіткана з любови до сина. Частину цієї любови вона вділила й мені, коли я залишав пороги її гостинної хати. З її сірих очей лилося й переливалося безліч скорботи. Сердечна, ясна, свята мама.
Автобус мій відходив о годині дев'ятій. Йдемо з Аркадієм вниз по Фундуклеєвській до Хрещатика, Аркадій думає, що скоро і він від їде на захід. Запрошую його до Рівного. Ми розходимось не охоче. За ці дні ми дуже зблизились. Обійми братні і міцні.
Гарний літній день, в автобусі всі місця зайняті. Він рушає. Хрещатик, руїни, бульвар Шевченка*; Міська радниця, Брест-Литовський тракт і нарешті Святошино... Поволі, кільо-метр за кільометром відходить Київ. Прощай!
Вісім годин дороги, вісім годин часу для роздумів. В таких годинах людина нахильна до узагальнень. І до філософії. Скінчилась подорож останньої моєї границі. Це не було багато в часі і просторі, але багато в крузі мого життя і я вдячний долі, що це сталося.
І я майже знав, що ця моя поїздка в ті простори була останньою. Було ще рано підводити підсумки, але вглиблюватися в своє життя і шукати там причин свого приречення, було прикметою мого думання. І коли причини зважувались і оцінювались, я був часто вдоволений. Я міг себе висловити. Мені відібрано землю моїх предків, але не позбавлено права голосу. І я не мовчав. Може колись, і десь, і хтось це буде чути. Вибачте. Я переконаний, що буде чути.
В ДОРОЗІ НАЗАД
І
Ми не маємо свободи осягнути того чи іншого, але свобідні робити необхідне, або не робити нічого.
Освальд Шпенґлєр "Занепад країни вечора"
Y понеділок, о годині п'ятій вечора, я знов був на вулицях Рівного. Воно видалось мені тоді спокійним і затишним... Я був удома. Радісна зустріч з Танею, Шеккерами, Германом.
Узавтра я йду до ДНБ і даю звіт Apio зі своєї поїздки і завтра сідаю писати репортажі. А поки що я вільний. І як приємно бути вдома. Свіжо, чисто, сито. Лягти на канапі, простягнути ноги в пантохлях і слухати оповідання Тані, що вона за той час зробила, хто її відвідував, кого відвідала вона, про що розмовляли. Такі мирні, домашні справи. До речі, я писав їй листи, які вона одержала і вона писала мені, які я одержав також. її відвідували Галина Варварова, Марія Кибалюкова, Харитя Кононенко і, розуміється, завжди Віра Шеккер. В кожному разі вона мала товариство і не почувалася сама. Герман також час до часу дратував її своїми розмовами про всілякі свої "погляди". Його іноді забавляло, як він казав, не бути сентиментальним, дармащо він був сентиментальним.
Ця поїздка в глибину України принесла одинадцять кусників репортажу під назвою "Y світі упадку і руїни", починаючи вступом, який названо "Про сфінкса та рай на землі"... І кінчаючи "Виснівком" зі словами: "Коли переїжджаєш країну, яка звалась СССР, стає на душі дійсно тяжко. Ще 20 років і та "держава" не мала б міст, не мала б де жити. Бо всі її міста, які ми знаємо, це лиш статистика збитого докупи населення. їх будови, їх мешкання дослівно руйнувались, осипались і падали. Люди живуть серед руїн... Брудних, загрозливих, легальних".
Y той час такі висновки були цілком виправдані... Революція своє завдання виконала: "Ми всьо разрушім до ас-наванья, а патом ми наш, ми новий мір пастроїм, кто бил нічєм, тот будет всем" — було її моттом і воно було здійснене. Панувало повне "ніщо". Нігілізм, від якого це явище відходило, став кліматом життя... І пройде ще багато часу, поки комусь пощастить збагнути і привести до ладу думку, яким чином могло це явище постати.