Але ось брязнули ключі і двері відчинилися. І в дверях по літньому, у новій уніформі одягнутий, ес-ес. — Ви пан Самчук? — звернувся він просто до мене. — Так, — відповів я механічно. — Збирайтесь! З речами! — сказав він. Збиратися з речами не завжди значило погоду, але сьогодні був день, що не ворожив халепи. — На волю! Напевно! — викрикнув Андрее і почав швидко збирати мої речі. Наше прощання було коротке. Ми потиснули руки, я обіцяв зробити, що він просив. Дякую за все! Допобачення! І я пішов з ес-есом.
У коридорі зо всіх визірок виривались оклики: — Самчук! Щасливо! З Богом! Дякуєм! Не забувайте! — А коли вийшли на подвір'я, те саме повторилось з полоненими. — Редахтор! На свабоду! Спасіба за пєсні! Нє забудем! — Я помахав їм на це рукою і відійшов до канцелярії.
Там уже чекав новий начальник, з яким я мав недавно зударення. Процедура звільнення дуже коротка. Я підписав приготовлений папірець і "авфвідерзеєн".
Ще за хвилину, обвантажений моїм клунком, я йшов хідничком побіч ес-еса вниз до уряду Ес-Де. Приємно було ще раз ствердити, що життя гарне. Навіть в таких умовах. Таке сонце і таке повітря. Мої ноги у високих чоботях, так і хотіли пуститись в присядки.
У канцелярії Ес-Де, на цей раз мене зустрів сам шеф цього уряду "штурмбанфюрер" і "регірунгерат" Пюц. Елегантна постать у сіро-синій уніформі ес-ес в ранзі майора. Він був виразно чемний, підкреслено вдоволений. Місяць тому, коли мене сюди привели, він ні разу навіть не показався і цікаво, що вплинуло тепер на таку зміну. — А, пан Сам-чук! — заговорив він перший. — Приємно вас бачити. Ґрату-люю. Сідайте! Закурюйте — вказав він на стілець біля свого бюрка. Я подякував і сів. Від цигарки відмовився. Був поважно стриманий. — Але ви сумний. Не радієте, що вас звільнено? — питав він далі. — Це дуже приємно, — відповів я на це. Але я все ще не знаю, за що мене стільки турбовано. — Не знаєте? А ваша стаття, — говорив він. — Хіба можна так писати... Подумайте, що за таке сказали б вам, скажемо, ваші слов'янські браття... Чи не значило б це десять років Сибіру? — Ваш фюрер часто підкреслює, що то варвари, а ви європейці, — відповів на це я. — Зрештою, — змінив він напрям мови. — Маєте щастя, що на цьому скінчилося, там в райхскомісаріяті поважно на вас сердились, але ми не знали, що ви маєте стільки друзів... Нас облягали легіони інтервентів... Зо всіх боків. І ми мусіли скапітулюва-ти. А ось тут розпорядження про ваше звільнення. Вам уділяється амнестію з нагоди дня народження фюрера на внесок райхскомісара Коха. Як вам це подобається? І прошу ось тут розписатися.
Він подав мені лист, писаний на бланку райхскомісарія-ту, в якому помпезним тоном говорилося про надання мені амнестії з приводу такої то події, що нею дарується мені вину за написання таких то недозволеного змісту статтей... З надією, що я зможу оцінити великодушність німецьких урядів і своєю з ними співпрацею допоможу їм виконати тяжке завдання упорядковання справ цієї країни. Підписаний — Райхскомісар... Ітд.
Після цього мені предложено для підписання ще один документ, у якому я зрікався надалі редагування "Волині" і давав обіцянку не писати більше статтей на політичні теми, за порушення чого, я міг сподіватися нових неприємних кон-секвенцій.
Ха-ха! Отже, допобачення, редакторство! І дуже дякую.
І щойно після цього моя авдіянція з штурмбанфюрером Пюцом скінчилася. Мені передали назад всі мої відібрані місяць тому скабри, Пюц потиснув мені руку і я був вільний.
Тобто, я вийшов на вулицю сам без провідника. Не думаючи поки що про ніякі консеквенції такої волі. Насолоджуючись почуттям особливої легкости, світлом сонця і запахом повітря. Бажаючи як найскорше бути знов удома зі своїми. Я був пару тижнів неголений і зарослий рудоватою бородою, мої одяги були пом'яті, мої чоботи давно не чищені. Не хотілося зустрічатися із знайомими, тому я звернув з вулиці і пішов стежкою через парк до заднього входу.
До хати зайшов задніми кухонними дверима, а тому першою побачила мене Дуня. На її викрик прибігла Таня. За Танею інші мешканці будинку. Багато обіймів, цілунків, охів та ахів. Не було лиш Германа. Тепер же в місті повно парадів і він напевно ними зайнятий.
Почали готовитись до великого парадного обіду... Я негайно взявся за бритву, за миття, за чепурення. За цей час стіл був урочисто готовий і ми сідали за нього великим нашим товариством. . І тільки що почали наливати чарки, як до наших передніх дверей було застукано. Таня пішла відчиняти і по хвильці вернулась перелякана. — Там хоче бачити тебе якийсь сс-ес... — Очі всіх зробилися великими. Я вийшов до передньої кімнати. Ес-ес почав вибачатися, що потрапив в таку невигідну пору, але мене хоче бачити гер президент Павль Даргель. І то зараз!
Що мав я робити? І хто такий Даргель? Виявилось, що це заступник райхкомісара Коха і урядує він в райхкоміса-ріяті на становищі керівника внутрішніх справ цього уряду.
Не було ради, я залишив обід і друзів, одягнувся знов і пішов до будови на вулиці Шкільній. Від нас це було недалеко. Там було тихо, внизу в кімнатці сидів тільки дижурний, який скерував мене наверх по сходах до першого поверху і вказав двері "пана президента".
На моє застукання я почув з середини "бітте" і увійшов до просторого, обшитого деревом кабінету в глибині якого стояв великий стіл з фотелями, на тлі стіни з великим портретом Гітлера, представленого на ввесь зріст.
Мене зустрів високий солідний пан у партійній уніформі
середнього віку, який подав мені руку і вказав сідати до ве-
ликого шкіряного фотелю, що стояв перед його столом.
То ви є той самий Самчук, — почав він розмову... — який спричинив нам стільки клопоту. І про якого ми стільки наслухались. Увесь цей місяць у нас тільки й було мови, що про вас. І в чому справа? Так. Статтю вашу я читав. Добре написана. Ви вмієте писати. Але ми мусіли вас за це покарати... Як ви собі цю справу уявляєте? Ви маєте до нас багато претенсій, але хочу вам сказати, що ми не прийшли сюди робити вам самостійну Україну. Ми німці. Вам цього не дозволили ваші ж брати слов'яни, то чому ви думаєте, що ми мусимо бути щедрішими. Ми є лиш німці... Ті самі прокляті німці, яких ви не любите. Ніякі добрідії і ніякі визволителі. Нам потрібний простір і фюрер нам сказав, що його найбільше в Україні. І ви це напевно добре знаєте... Бо коли ви були у нас в Німеччині, то вам там напевно багато про це казали. Ми німці любимо самі працювати і любимо тих, що хочуть працювати з нами. І якщо вони захочуть з нами працювати, ми їх гарно нагородимо, а як ні — хай нарікають на себе. Ледарів ми не цінимо і сентиментів тут не сміє бути. А з вами ми хотіли б бути в згоді. Знаючи, що ви маєте талант і що вас люблять люди. Та ось чуємо з вашої статті, що ви с проти нас. І такого ми не любимо чути.