— Пане президенте! — почав я свою промову. — Що можу па це сказати? Ви читали мою статтю і ви знаєте мої думки. І говорив я це "ясно й одверто", як це недавно вимагав від нас райхсміністер доктор Геббельс. І моя мова не була скерована проти когось особисто, а була — вона проти всіх тих, які нас не знають і тому намагаються неправильно нас інтерпретувати. Я пробував лояльно й легально говорити про те, що нас болить і намагався шукати правильної для цього розв'язки. І за це мене покарано. І розуміється, що більше такого зо мною не трапиться, хоча я не думаю, що ваша політика багато від того виграє. Я знаю вашу силу, але знаю й ваші слабости. Я не належу до тих, що будуть битись головою в мур з наміром його розбити, але я, знаю також, що Німеччина ще далека від перемоги, ваші фронти розтягнуті по всьому світі, ви маєте забагато противників, а замало прихильників, а тому мені здавалося, що кілька слів правди про це вам не зашкодить. Ви знаєте, як наше населення вас зустрічало. В історії світових завоювань не багато було випадків, шоб завойовників зустрічали з тріюфальними брамами і квітами. Це свого роду явище унікальне. І створили його совєти, які взяли протинародній курс і довели народ до відчаю, і робили ми це не з-за ваших гарних очей, ми також не с аж такі сентиментальні, а просто тому, що ми думали, що це може бути однаково в наших, як і у ваших інтересах створити на землі людський лад і порядок для всіх людей. Ми хочемо, і свободи, і державности, як і всі інші народи на землі, але ми готові були на певний компроміс із силами, які хотіли б нам помогти. Одначе ті сили нас злегковажили. І тому, яке диво, що тепер цей народ готовий ставити спротив, — закінчив я свою тираду і замовк.
— Ставити нам спротив? — зареагував на це Даргель. — Я вас, пане Самчук, дуже добре розумію, але одного не раджу вам брати поважно: ставити нам спротив. Як можете ставити нам спротив? Ми перемогли Польщу... Францию... Цілу Скандинавію... Ввесь Балкан. Наші армії в Африці. Як можете ставити нам спротив ви?
— Не думаю, що має бути це безпосередньо, пане президенте! Можна перестати комусь сприяти. Перенести свої сприяння в інший бік... За Ля Манш... За океан. Вважаєте, що ті там не будуть від цього вдоволені?... Або що це не варте уваги?
1 — Ми так, пане Самчук, не думаємо, але той англо-сак-сонський світ разом з його комуністичними додатками — напередодні розвалу. Ви це напевно добре самі знаєте, — казав, розтягаючи слова "напередодні розвалу".
— Може й так, — казав я. — Але вони там... Хто його зна.. Там у них багато простору... Є чим дихати. А у нас тут трохи затісно. І не завжди вигідно...
— Запевняю вас... Вони цілком на нашій ласці! Варто нам переступити Ля Манш і буде кінець.
— За Ля Маншем є ще океан... За океаном Америка.
— Ви бачили, як розторощили їх японці, — входив в азарт Дарґель. І мені здавалось, що продовжувати цю мову в такому напрямку, може бути для мене несприятливо, а тому я повернув її по офіційній лінії. І почав говорити трафаретами. Про силу німецької армії, геніяльного її фюрера, неухильність їх перемоги. І коли я це скінчив, Дарґель понизив тон і відповів: — О, пане Самчук. В загальному ви маєте рацію. І мені було приємно почути вашу думку. І, можливо, було б добре, щоб ми могли час від часу з вами зустрічатися. І поговорити... Бодай раз на місяць. Що ви на це скажете?
На цей конкретний запит, я відповів йому конкретною відповіддю. — Я не політик, а письменник. Мої розважання наскрізь дилетантські і було б нерозумно з мого боку втручатися до справ, які є понад мої компетенції.
— Ну, гаразд... — казав він. — Погоджуюсь. Але ми все таки маємо для вас конкретну пропозицію. Ми хотіли б продовжувати з вами співробітництво... Цілком по вашій лінії... Пером. Ось ви зайдете там внизу до пана Пфафенрода і він поговорить з вами про це конкретніше. І я думаю, що ви будете з цього вдоволені.
Я був цим і здивований і заскочений. І зрозумів, що ціла та сьогоднішня моя церемонія не була заранжована лишень для гарного слівця, а за цим криється якась інша справа... І що той президент і той Пфафенрод, не залишилися в цьому уряді за такого свята отак чисто випадково. Вони мають на мене певні вигляди і вважають їх важливими. А тому, хлопче — тримайся! Я почав говорити, що я охоче пристану на співпрацю і дуже радо поговорю з Пфафонродом, а лишень почуваюся тепер не дуже добре і потребував би деякого відпочинку для встановлення нервів. — Як довго хотіли б ви відпочивати? — запитав він діловим тоном. — Скажемо, місяць, — відповів я. — Місяць? Не забувайте, що це війна. Ніхто з нас не може тепер рахувати на місяць відпочинку. Ми готові дати вам два-три дні. Максімум тиждень, — категорично твердив Дарґель.
Мене ця категоричність дивувала. Чому такий поспіх? Що сталося? Я одначе не питав, у чому справа, але настоював на своєму місяцеві відпустки... І остаточно Даргель на це погодився. — Гаразд. Добре. Маєте місяць. Зайдіть там до Пфафенрода... Скажіть, що я погоджуюсь. А тепер допоба-чення. Бажаю вам успіху.
Ми розпрощалися, я пішов униз, всі уряди були порожні, але в одному малому кабінеті, зараз справа від входу, на дверях якого стояло "Шеф преси Р. Пфафенрод", сидів за бюрком під лямпою округлий, пухкенький, шеф преси. Я вже був з ним знайомий. І зустрів він мене не менш помпезно, ніж Даргель. Привітався, вказав крісло. Його уніформа новенька, старанно допасована, нарукавник яскраво червоний, свастика блискучо-чорна. Ми розмовились і одразу перейшли до діла. Я довідався, що мене вже приділено до Німецького Пресового Бюра ("Дойченахріхтен Бюро") при Райхскомісаріяті. Про мою згоду на це ніхто не питає. Це вже, мовляв, договорено з шефом ДНБ .Карлом Аріо, до якого я маю зголоситися завтра і одразу розпочати роботу. Відмови не може бути.
Мене це приголомшило, але відмовлятися справді було
неможливо. Я тільки знов заговорив про мої нерви і про
відпустку. — Чи говорили ви про це з паном президентом? —
запитав Пфафенрод. — Так. І він погодився, — На як довго?
— запитав він. — Один місяць, — відповів я. — Трохи задов-