Але і гупання, і сласність, і трощіння, — все це ніколи більше не повториться, все це летить у вічність, і все має тужну солодкість минулого, і все є життя.
Доктор Верходуб повільно підійшов до ринку. Порожній, забутий, мовчазний стояв малесенький ринок, на якому колись було стільки запального ґвалту, пристрастей, хитрощів, маленьких драм і веселощів. Тепер рундучки стояли замкнені, з голими, нудними стійками. Поміж рундучками вільно, ніким не гнані, але без ніякого задоволення блукали голодні, зачучверені, з випнутими ребрами собаки. І все ж таки: скільки великого змісту може бути в одній голодній, зачучвереній собаці для того, хто пам'ятає, що через годину може не стати ні цих собак, ні неба, ні заповідів, ні ненависти, ні майбутнього!
Стояли вряд візники. Вони возили владу й тих, хто мав змогу їздити на візниках, не боячись за це стати "достєнки". Попереду всіх стояв Юдко, неповторний, єдиний на ввесь світ Юдко. Колись доктор лікував його жінку, що затруїлася була гнилою рибою. І Юдко тепер так само сидячи на передку свого "файтона", приплющував очі, розводив руками й щось гаряче доводив якійсь... дамі (так, так, не "пролетарці" в хустці, а дамі), що стояла біля брички. Дивна, надзвичайна істота, прекрасний привид з давноминулого, але, без сумніву, психічно-хворенька бідна: вона була в англійському капелюсі з чорним пером, у чудесному, синьому костюмі, в лякованих черевичках, — зовсім архаїчна постать із давніх віків! Обличчя її доктор не бачив, на жаль, — стояла спиною. Але в усій поставній постаті, у спині, в повороті голови, в широких клубах, у пасемцях шовково-пухнястого волосся на потилиці було щось таке, від чого в доктора все серце гойднулось угору, як на раптовому ліфті. Невже Наяда?! Невже та, що двадцять літ тому тримала в руках ниточки його життя і, сміючись, шарпала їх, примушуючи його виробляти всі антраша, які виробляють картонні кловни?! Абсурд, галюцинація, привид!
Але той самий нахил голови на правий бік і, мабуть, лукавий, сміхотливий погляд із-під брів. Навіть та сама широкість у клубах, яка потім так болюче й солодко раз-у-раз хвилювала доктора, в якої б огидної жінки він її не підмічав.
Доктор Верходуб, не пам'ятаючи вже, що все є неповторне, почуваючи тільки чудну ослабленість ніг, помалу став підходити до Юдка, не зводячи очей з чорного капелюха з поважним, гарним пером. Щось, видно, не виходило в них. Юдко, правда, масляно посміхався, але крутив головою, безпомічно розводячи руками: ну, видно, не може чоловік ніяк, всією душею, бідолаха, радий би, та несила його!
Дама весело-нетерпляче відмахнулась рукою, кивнула капелюхом і підійшла до другого візника, коливаючи спиною так само, ну, точнісінько ж так само, як Наяда!
Доктор Верходуб, почуваючи страх, що вона зникне, не показавши йому обличчя, трошки надав ходи.
— Доброго здоров'ячка, товаришу Юдку!
Юдчине лице, вкрите рудим, кучерявеньким пухом, подібне до жовтенької буруньки з дерева, привітно посміхнулось.
— Драстуйте, гаспадін... чи той: товариш доктор. Кудась поїдемо?
— Та, може, й поїдемо. А ви ж хіба не їдете з тою дамою.
— З тою дамою?!
Юдко підвів догори праве плече, приплющив праве око і зробив ґримасу цілковитого непорозуміння.
— Ета дама сама не знає, чого вона хоче.
— Як саме?
Юдко глянув назад, на даму.
— Та так, вона хоче, щоб моя балабусте завтра удова була. От чого вона хоче. Как вам ето спонравиться?
— От-тако-о??
— А що ж би ви собі думали? Вона сібє симпатічно улібається. Так я буду здоровий з того? Ага, мерсі вам.
Юдко знову озирнувся на паню, глянув навкруги й, перехилившись до доктора, таємно, хрипло зашепотів:
— Щоб я її на той бік перевіз! Ну?! Ну, так, розуміється, ненормальна.
— А хіба таки так дуже страшно на той бік їхати?
Юдко високо підняв іржаві бровенята, зібравши під кашкетиком чоло в дрібнесенькі зморшки.
— Як то "хіба дуже страшно"?! А до стенки нє, не страшно? А коні заберуть, то нє, не дуже страшно?
— Ну, вже й до стєнки. Їдьте на Стару Соснівку, то не буде ні стєнки, нічого. Там ніякого фронту немає.
Але милий, єдиний на ввесь світ Юдко аж руками одпихнувся.
— Та нехай мене Бог боронить! Как можна без розрішення? Хай візьме собі розрішення. Що такоє? Пойди до комісара, скажи, що тібє мамаша больна, і вже. Так она не хоче. Ш-ш, от вона знов іде!
Ні, це була не Наяда! Розуміється, не Наяда. Треба, дійсно, бути божевільним, щоб вигадати таке. Наяді тепер найменше повинно б бути літ сорок п'ять. А це зовсім молода дівчина.
Але щось Наядине все ж таки було! Нічого схожого в лиці й якась страшенна подібність. Посмішка? Та сама владність, королівська певність себе, повільність людини, яка знає, що все зробиться по її волі?
І очі не Наядині, не сірі, а сині, теплі, грайливі й явно-хворобливо-блискучі. Одначе уста, — широкі, соковиті, — ті самі, що в Наяди: верхня губка чітка, хижа, а нижня соковита, сласна, земляна. Ті самі!
— Ну, так як, звощику? Га? Не хочете? Що тут стояла чужа людина, їй було байдуже, наче вона наймала Юдка проїхатись до театру.
Юдко на диво зробився весь теплим, ніби йому засвітили всередині свічку, й він засяяв, як ліхтар. Тепер він підвів уже обидва плеча догори, розтопірчив, як квочка крила, руки, схилив голову на плече й розслаблено, безпорадно, мовчки посміхався. Він абсолютно не міг ставати до-стєнки й робити свою балабусте вдовою.
— Ех, ви! Візник! І вам не соромно? Ану, рішайтесь!
І голос грудний, глибокий, тепло-жіночий, од якого серце спускається на ліфті в солодку глибочінь.
Юдко розтоплено, як масло на сонці, блищав жовтенькими, гостренькими зубами і... все ж таки не міг ставати до стенки.
— Ну, так як? Га? Згода?
— Накажі мінє Бог, баришня, без розрішення не можу. Возьміть, баришня, розрішення, так я з вами хоч січас. Скажіть мінє: "Юдку, мінє нада з тобой ув Америку", так я єду просто в Америку. Только нада розрішення.
Хтось одурілий, божевільний раптом усередині сильно штовхнув доктора. Він коректно, як колись давно-давно умів це робити, здійняв кашкетика перед Наядою й після того повернув до Юдка поважне, діловите лице:
— Ну, добре. А як розрішення буде, напевне поїдете?