Її просторий, затишний, з великим ватраном, міцно натоплений сальон, а далі за ним велика старомодна їдальня, поєднана ще далі з кухнею, були заповнені людськими постаттями різних статей і кольорів, які в моїх п'яних очах видавалися ілюзійними привидами, що без-цілево снувалися у задимленому просторі. Пані Самерсет намагалася нас знайомити, я вислухав з десяток прізвищ, ні одного з них не затямив, всі мішалися у одну масу, Катруся, у дуже елегантному фартушку, підносила нам чарки якихось напоїв, ми механічно їх брали і механічно випивали без ніяких церемоній, біля мене весь час трималася Марта, а я, пригадую, був вражений великим портретом над ватраном якогось елегантного молодого пана у фраку, якого я вже не раз мав нагоду бачити, але який аж тепер вразив мене своєю самопевною, гордою поставою. Не знаю, яким чином це помітила пані Сомерсет, яка із-за мого плеча делікатно пояснила, що це її Генрі, я стояв і дивився мовчазно зі склянкою в руці, в ватрані догоряли кілька великих полін дров і крізь мою затуманену уяву поставала картина великого минулого. — Чудовий! — вирвалось у мене. — Чудовий: Скільки він мав років? — Тридцять п'ять, — почув я відповідь. Я струснув головою, не відставляючи склянки, обняв за плечі Марту і пані Сомерсет і ми відійшли в напрямку їдальні, де на широкому столі було розложено багато всілякого їстивного. Тут вже були всі наші, Снилик і Михайло заїдали збоку настоянки з тарілок, які вони незграбно тримали в руках, пані Ірина накладала на тарілку шматки індика., а побачивши мене, передала це мені — Дозвольте і мені за вас подбати, — казала вона, на що я великодушно погодився і в моїх руках опинилася тарілка, повна всілякої мішаними, з якою я не міг легко впоратись.
Довкруги було багато рейваху, гомону, приходили і відходили різні постаті, мінялися словами, набирали їжу, наливали склянки, ніхто ніким не цікавився довше, всі були разом і кожний зокрема, спонтанно десь в куті за ватраном заграло радіо, в коридорі почався танець, який передався до сальону і я навіть не зчувся, як почав танцювати з Мартою, яка дивилася мені у вічі впертим темно-заразливим поглядом, а я помітив якраз Михайла з червоним обличчям з цигарою, якого напевно наділив його Снилик, який дивився в наш бік і чогось дуже сміявся. — Ви мене не пізнаєте, — казала Марта. — Все одно її тут нема, — додала вона, ще поки я знайшов відповідь. Я щось буркнув невиразно. — Я з вами танцюю вперше, — казала вона далі. — Вперше? Не вірю, — відповідав я. — Сьогодні вперше... — Но-но-но! Ми ще десь... напевно... А коли ж вперше... Ви гарна жінка... Я вас люблю, — мимрив я незучаснено. Це була безладна мішанина слів серед безладного руху і звуків, до яких долучились якісь звідкільсь співи, і мені видалось, що це там далі співала пані Ірина.
Коли і як прийшла дванадцята година і хто налив чари шампанським — годі сказати. Правдоподібно це була Катруся, яка, можливо, єдина не затратила свідомости порядку, я за цей час лиш раз зустрівся з нею, вона кокетливо посміхнулася, але ніяких виявів особливої уваги між нами не сталося. За Новий рік пили крикливо, розбилось кілька склянок, після всі безпорядно в перемішку цілувалися і мені з того затямилась одна висока, струнка пані на ім'я Ліль, яка вкусила мене за губу. Опісля знов всі в перемішку танцювали і я не помітив, де ділась наша господиня і лишень пізніше я довідався, що їй сталось недобре і Катруся непомітно відвела її нагору.
Це тривало до третьої години ранку, всі кімнати були засмічені, всі меблі переставлені, килими затоптані, скрізь, де тільки було якесь місце — стояли брудні тарілки, порожні чи недопиті склянки й пляшки, заповнені попільниці, розкидані і потоптані грамофонні платівки, гості поволі, здебільшого не прощаючись, зникали, мої власні гості, розуміється, не були спроможні вертатися до Торонта, тому ми ще раз голосною ордою, зі співами і танцями, мандрували через снігову пустелю до мосї господи, при чому зупинялися, бралися всі за руки і танцювали в коло гопака, вальця, або коломийку на одну й ту саму музику, яку самі собі, хто як міг, робили. А після втомлені, мокрі, пом'яті увалювалися до моєї маленької хати, ще довго й без-причинно реготалися, не могли позбутися бурхливого настрою і аж під ранок, з різними коментарями про моє холостяцьке хазяйство, мою біляву сусідку Катрусю, розміщалися, хто де міг, не виключаючи звичайної підлоги, для відпочинку, який дуже скоро обернувся у загальне мертве побоєвище, вкрите різноманітними, барвистими трупами.
Не зважаючи на ніякі невигоди, всі спали до обіду наступного дня, який видався сонячним і білим, бо ми навіть не помітили, що над ранок випав свіжий сніг, що закрив всі сліди наших нічних пригод. Вставали з не меншим галасом, як і лягали, всім хотілося висловитись, минула ніч залишила безліч вражінь, при цьому, розуміється, відсвіжалися, похмелялися, невтомно вертілися по всіх кімнатах і нарешті, під вечір, бурхливо й патетично прощалися з безліччю похвал про нашу чудову зустріч з Новим роком.
Я знов залишився сам. Мав повний, дужий, соковитий настрій. Гострий, білий, холодний день кінчався. Пролітав з грюкотом потяг. Над далекими деревами другої алеї сідало жовте сонце.
Моя господа була збурена, сильний запах тютюну й алькоголю виповняв простір. Я ходив з кімнати до кімнати і все зупинявся перед картиною, яку передала Лена. Її присутність у цьому хаосі вичувалася дошкульно. Хотілося сісти й писати; а разом не знаходив слів. Я був переповнений, перелитий, розірваний. І все таки щасливий.
Була зима, був сніг, були морози. Моя хата ледве видержувала таке навантаження, її природа, її вік творили проти цього спротив. Я вертався з роботи і знаходив в її просторі "собачий холод" і "могильну тишу". Це і друге змушували до акції, я апелював до своєї довіреної печі, я вимагав тепла, затишку, я накладав у її пащеку сухі, великі, дубові поліна, які загорялися, розгорялися, заставляли метал червоніти, я скидав светра, я читав, я куняв, я мріяв і в центрі цього методичного виру завжди була Лена. Її нова картина у вузькій золоченій рамці, здобула основне місце мого сальону і творила гостру опозицію до моїх антикварних дорогоцінностей, включаючи сюди й фараоншу Нефретете. На її новорічне привітання я відповів драматично стриманою сентенцією, кожне слово важилось і шліфувалось, але було позбавлене правди. Моє наставления не було таке холодне і, можливо, вона це розуміла.