Він урвав. В голосі його замітно було легке дрижання.
— Тепер інше, ніж колись було, Жан, — сказала Таня і глянула му в очі простим щирим поглядом. — Хіба ж я тому винна, що все зміняється, що й я сама, мої чутя та симпатії змінилися?
— Я того й не кажу, — відповів живо Жан. — Хіба ж я виню тебе? Я бачу вже віддавна, що діється, — і мовчу. Що в мене за право — спиняти тебе? Я тілько бачу, що ти все якось гризешся, засиджуєшся та задумуєшся, — так ось я подумав собі: "Ей, Жан, може, се вона тим турбується, що тяжко їй перед тобою висказати зміну, яка з нею зробилася? В такім разі, Жан, — думаю сам собі, — найліпше буде, як ти сам розв’яжеш їй руки". Я лишень для того й починав бесіду з тої бочки, Танька, — вір ми, що лишень для того, а не для яких там докорів. Що між нами за докори!
— Ах, правда, що між нами за докори! — повторила дрижачими губами Таня, закрила лице руками і тяжко, хоть стиха, заплакала.
— Ну, а се що? — спитав Жан. — Ти плачеш, Танька? Що ж се значить?
— Жан, Жан, — прошепотіла вона, слізьми вмиваючись. — Я дякую тобі за все добре, чого-м дізнала від тебе! Ах, кілько доброго я дізнала від тебе! Все житє моє — замало, щоб віддякувати тобі! Ти один з-між усіх тих звірів, не мужчин, зумів побачити в мні, в бідній, витрученій з людського товариства, зап’ятнаній людською погордою, — живу людину, чоловіка, в котрого теж болить серце, в котрого не вигас встид серед бездни безвстидства, не завмерло живе чуте серед гнилого багна, в котре скинула мя лиха доля! Жан, дорогий мій, — сказала вона, стискаючи його руку, — я ніколи не забуду, як ти мене, втомлену безмірною мукою, прибиту пониженням та власною погордою, оживив теплим, дружнім словом, переродив наново і заохотив до нового життя!..
— Бідна дівчино, — сказав Жан з гіркою усмішкою, — не маєш за що мені дякувати. Те, що я зробив, зробив я не для тебе самої, — адже ж бачив я в такім самім положенню тисячі других, а не зробив нічого для них, — але зробив се тілько для твоєї красоти. Я люблю красоту, де лишень її стрічу, і для неї зроблю то, чого не зроблю для самого, хоч би й як терплячого, чоловіка. Не людей, а красоту люблю, — от і все. Тож коли від мене сталось тобі що добре, то дякуй собі, своїй красоті, а не мені. Бо що мені за діло було до тебе, до твоїх мук, твого життя, твоєї долі? Ти ж сама знаєш, що я й досі і одним словом не запитав тебе про твою минувшість! Все се мене й крихти не обходить.
— А мене се не обходить, Жан, з якої причини ти мені робив добро, — досить того, що ти робив його, робив більше, ніж хто-небудь другий. Відки я, нещасна від колиски, можу мати право роздивляти таємні побудки та причини людей, поступаючих добре і чесно зо мною? Жан, не відкидай мою сердечну подяку! Але тепер, — вір мені, Жан, — я боролася з собою, я плакала цілими ночами, називала себе потворою, без серця, невдячницею, — але нічо не помогло! Жан, прости мені! Будь і надалі моїм приятелем, так, як я ніколи не перестану благословити тебе як свого вибавителя.
— Господи боже, — сказав Жан сумно, хоть ніби з насмішкою, — і сльози по ночах, і боротьба з собою, — та й пощо се все, Танька, пощо! Чи варт я того?
— Ти, Жан? Се що ти таке говориш?
— Просту річ кажу, Таню. Я не варт нічиїх сліз, нічиїх дум! Що я за чоловік! Відмаленьку пещений, розпусканий, вихований паничем, недумком і неробом, відмаленьку серце моє відвертано від людей, від людського горя і щастя, від людського життя, а прив’язувано до пустих забавок, до псів, коней та блискучих іграшок, поки вкінці все не стало для мене блискучою іграшкою, — і люди! Всі мої чуття в зародах приглушено або звернено на фальшиві стежки, а один потяг, що сильніше розвився в мені — бажання і любов красоти, — і той серед тих гнилих та поганих вліянь стався причиною мого ще глубшого впадку, моєї моральної і фізичної руїни. І що ж я за чоловік!
— Ей, Жан, не говори того! Ти молодий, ти пізнав свої хиби, — ти повернеш на іншу, кращу дорогу!
— Поверну? Ні, не поверну! Що з того, що я молодий? Поглянь лишень на мене! Де в мене сила? Де в мене витривалість? Нічого нема! Все затруїли в мені, все приглушили, підтяли в зароді. Я непотрібний чоловік. І за таким чоловіком ти плакала? Його боялась проміняти на другого? Шкода сліз та дум, Таню! А приятелями, як хоч, ми можемо остатися. Як ти коли буде чого треба, обертайся прямо до мене, — але, розуміється, аж тоді, як буду сам своїм паном!
І, стиснувши її руку, він оп’ять сів на своє місце коло стола і налив собі повну чарку вина.
Між тим старий кольпортер покріпився і огрівся в теплій світлиці, а Ежен випитував його про давнє, про його життя в цитаделі та на каторзі, а далі вийняв банкнот і, втискаючи його в руку старому, сказав:
— Не прогнівайтесь на мене за отсе. Возьміть се на пам’ятку від чоловіка, може… може, ще нещасливішого від вас!
І він живо відвернувся, між тим коли старий, не зачувши послідніх слів, сердечно дякував за дар і забирався до відходу.
— Але візьміть, добродійство, газетку! Дуже цікаві новини: вісти тутошні й заграничні, фейлетон гумористичний, варто прочитати!
І, лишивши газету на кріслі та кланяючись усім, він вийшов.
IV
— Ти, Ежен, — я з тобов маю діло! — сказав по виході кольпортера Сімон, ледве дишучи з довго здержуваної злості.
— Я з тобов не маю ніякого діла, — відказав му холодно Ежен.
— Мусиш мати, нужденнику, — крикнув Сімон. — Ти мене образив, а шляхтич під карою зганьблення не сміє знести образи безкарно.
— То не зноси! — сказав Ежен. — Я також шляхтич, і як чого не хочу зносити, то й не зношу, — вержу геть.
— Так ти пристаєш? Кров, знаєш, мусить змити образу.
— Тобі би, серденько, передовсім змити голову зимнов водов, а відтак лягти та проспатися. Ади, весь гориш, так ти кров до голови вдарила. Що ти тепер можеш розумного сказати?
— То ще зумію сказати розумне, — кричав Сімон, гримаючи кулаком о стіл, — що ти не шляхтич, що ти підлий, безчесний чоловік, скоро не хочеш зо мнов битися!
Ежен гірко засміявся.
— Так, так, Сімон, з того мя боку бери, се буде й але! Нехай уже я буду такий, як ти сказав; зато ти будеш шляхотним, явним та лицарським розбійником, скоро хочеш палкою свою честь піддержувати.