— Як це? — не зрозумів хлопець.
— Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.
— Ану вас,— образився Славко.
— Та я жартую,— мовив Митько.— Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!
Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і заливала ноги, та нікого це не турбувало.
— От якби ще сюди намет поставити! — сказав Славко.— Був би в нас плавучий дім, як у "Звіробої"".— А тоді попросив: — Митю, дай я трохи повідштовхуюсь.— Він узяв до рук жердину і сказав: — Ану, хлопці, беремо розгін! — І щосили увігнав її у дно.
Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потрібне вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в ґрунт, а оскільки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.
Ми завмерлу. Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко, дригав ногами і кричав: "Ой, хлопці, тону! Ой, хлопці, тону!" — хоча він зовсім не тонув — це всім було видно. Проте дригати ногами йому довелося недовго: наш пліт, пропливши за інерцією проти течії зо три метри, повернув назад і підім’яв під себе невдаху.
Пліт плив за течією, а ми приголомшено дивилися на те місце, де щойно висів Славко. Славко не випливав.
— Мамо! — прошепотів Генка.— Де ж це він?
— Тут! — тихо мовило за нашими спинами.
Ми здригнулись од несподіванки. Якимось чудом Славкові вдалося вхопитися за мотузку, що звисала з борту, і тепер він тримався за неї і неголосно булькав.
Ми страшенно зраділи, що все обійшлося, і ви— тягли Славка з води. Він теж дуже зрадів, але, хоч сидів уже на плоту, ще довго не випускав із рук тієї мотузки.
Потім ми виловили нашу жердину, прибилися до берега, висадили Славка і знову стали кататися.
Славко ж, поки ми вчилися керувати плотом, розвісив на гілках одяг і, доки той сушився, сидів голий у кущах і грав свої вправи. Ото була картина!
— Якби не він,— сказав Митько, коли наш акордеоніст уже обсушився й пішов до табору,— таки був би в нас найкращий намет. Ти, Генка і я. А так... Ну, та нічого вже не поробиш! І що за хлопець! Все у нього не так, як у людей!
Ми з ним погодились.
Потім Митько подумав і додав:
— Це ж, виходить, наш пліт будь-хто може знайти. Значить, треба зробити розкладний пліт або пліт збірної конструкції: кожну колоду ховати окремо. Це дуже просто.
Ми його послухалися. Відтоді, як тільки видавалася вільна хвилинка, бігали тихцем до річки й каталися.
А Славко, хоч ми його навіть запрошували, більше з нами не ходив.
— Це не пліт, а якась душогубка,— казав він.— Дуже воно мені треба — плавати на ньому, ще потону. Або застуджусь. Катайтеся самі, якщо маєте охоту,
Несподівана пропозиція
Про "Зірницю" ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.
Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі провадитимуть "Зірницю". Спершу старші загони, а тоді молодші.
Ми вже почали вирізати собі погони, і п’ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п’ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору, Олександр Миколайович, оголошує:
— Четвертому загонові затриматись на п’ять хвилин.— І, коли ми затримались, сказав: — Зараз до вас звернеться представник табору "Сміливий".
Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.
Я його зразу впізнав: це він нас взивав пацюками.
Що то був за хлопець! На місці він не міг встояти ані секунди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувало. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то я нього не хвороба, а просто така вдача, і жаліти треба зовсім не його.
Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.
Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірви-підошва!
Звали його Микитою. Чого тільки не виробляв Микита у своєму "Сміливому"!
Він прилаштовував над дверима посудину з водою, кидав у піч на кухні патрони, підкладав щедрою рукою у постелі своїх товаришів жаб і підпирав поліняками двері їдальні, так що по обіді ніхто з неї не міг вийти.
То були давно випробувані і, можливо, декому навіть видасться, не дуже дотепні жарти. Та він і їх не цурався. Однак у творчих пошуках Микиті теж не можна було відмовити. Він прокрадався вночі у радіорубку, вмикав магнітофон, і тоді з табірних репродукторів лунала, будячи всіх, яка-небудь веселенька мелодія; розпалював піонерські вогнища, які потім не могли загасити три дні; влаштовував такі димові завіси, що одного разу навіть приїхали пожежні машини.
Весь свій табір Микита наполегливо і цілеспрямовано ставив догори ногами, і ніхто не знав, як його спекатись, бо юний витівник заявив, що його батьки поїхали із геологорозвідувальною партією на Сахалін. Це була теж чиста брехня, але про неї начальник табору з великою прикрістю довідався лише за чотири дні до кінця зміни.
Здогадуючись, що за таку поведінку йому вдома меду не дадуть, Микита із властивою йому вигадливістю почав писати рідним листи.
У першому він радив батькам не приїжджати, бо табір нібито перебазовують, а куди, поки що не знає і сповістить про це пізніше. У другому писав, щоб батьки не приїздили, бо хоч "Сміливий" і лишився на старому місці, проте зараз у таборі санітарний тиждень і ніяких відвідувачів не приймають. У третьому вигадав іще якусь нісенітницю. Так він морочив батькам голови досить довго, але, зрештою, його підвела власна фантазія. У п’ятому (і останньому) листі Микита застерігав батьків ні в якому разі не приїжджати, бо в таборі почалася епідемія ящура і весь навколишній район на карантині. Проте якраз ця звістка і викликала зворотний ефект.
Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров’я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того — зміна за чотири дні кінчалася.
Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця "Сміливого".
А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом увесь "Сміливий" чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита. І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести "Зірницю" із нашим загоном, та ще й на нейтральній території, усі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей — закон.