— Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості,— сказала вожата,— але маємо ще п’ять днів попереду.
П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.
Настав день огляду.
— Знаєш що,— каже мені перед самим початком Митько,— понеси за мене стілець.
— Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.
— То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають "Ми зростаємо дружними", ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?
— Зрозумів. А ти?
— А я? — Митько засміявся.— Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко цікаве щось придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет,— знизу за мотузку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?
У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а деякі продовжували махати. Коли ті теж притомились, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.
— Сміхота,— сказав Юрко.— Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?
Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.
Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь, у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін між тим уже вийшов на середину майданчика і повернувсь обличчям до жюрі — начальника табору, старшої піонервожатої і лікаря.
— Три-чотири,— прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.
Ми зростаємо дружними,—
чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося жюрі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.
На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:
Сміливими і мужніми...
Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав знаходитися наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.
Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дививсь на Славка, коли почув крики: "Пожежа! Пожежа!"
Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялось якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулись на майданчик.
Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню іще раз, уже без піраміди.
Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз,— за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.
А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.
Ловись, рибко!
Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:
УВАГА!
Завтра після сніданку
відбудеться змагання
на звання
КРАЩОГО РИБАЛКИ ТАБОРУ
Запис у Сергія Анатолійовича
Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.
— Оце я розумію,— каже.— На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!
— А ти збираєшся взяти участь?
— Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що як хто й отримає перше місце, то тільки я.
— Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.
— Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.
— Тоді, звичайно. Але...
Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.
— Коли ви вже слухатись будете! — каже.— Усі вже їдять давно.
— А вудочки де брать? — ми в неї питаємо.
— Та у Сергія ж Анатолійовича.
Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив — посмутнішав трохи:
— Вам що?
— Нам вудочки.
— Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.
Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І знову ж заскиглив:
— Ну от... Ви вже, а я ще ні... І не скаже ніхто... Товариші називається... Ну й люди...
— Ти про що це?
— Про вудочки. Ви вже взяли...
— І ти теж ловитимеш?
— А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!
— Ой, держіть мене втрьох! — Митько сміється.— Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй — зразу вся риба догори животами спливе.
— От я скажу, які ви...— запхикав Славко й пішов геть.
Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув я на його вудку... Здоровенна! Грузило як кулак, гачок — хоч акул лови.
— І довго ти її вибирав, таку? — питаю.
— Ні,— відповідає,— в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилась.
— Зрозуміло,— Митько докидає.— Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.
— Ну чого ви до хлопця причепились? — тут Наталка підбігає.— Не слухай їх, Славку, це вони од заздрощів.
— Звичайно, од заздрощів,— Митько їй.—Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.
Славко насупивсь.
— Я,— каже,— тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.