– Саме про це я й думав, – докинув Гарольд.
– Не прикидайся дурником, – весело сказала дівчина. – Добре відомо, що ота група емоцій, які ми визначаємо словами Полювання, вбивство, захист і таке інше, вимагає постійної стимуляції, необхідної для здорового особистого й суспільного життя. Це знає кожен.
– О, так-так, – погодився Гарольд.
– Очевидно, – вела далі вона, – що емоції сучасної людини атрофувалися. Протягом століть Полювання заступало людям боротьбу між ними самими. І ось населення стало зростати, збільшилися розміри урбаністичних центрів і кількість їхніх жителів. Всіх тварин винищили. А тоді припинилися війни й людина втратила можливість будь-якого насильства. Цю порожнечу й заповнив собою Мисливський Світ.
– Неймовірно! – вигукнув Гарольд. – Де ти цього набралася?
– В Беннінгтоні.
– Там, мабуть, і справді гарно вчать.
Вечір був у самому розпалі. В повітрі висів блакитно-жовтий дим різноманітних наркотичних речовин. З велетенських гучномовцю лунала оглушлива музика, від якої у Гарольда вібрували навіть кістки. Жителі Есмеральди оцінювали прийоми по тому, який на них здіймався галас і наскільки вдало присутні корчили з себе блазнів.
Гарольд ніколи б не став тут переможцем. Він зроду не напивався, а наркотики йому взагалі не подобались. Він не втрачав влади над собою, хоча перед очима в нього вже пливло. Йому доводилося низько схилятися до Джекінс, аби почути, що вона каже. Його вухо майже торкалося її гарно окреслених уст.
Він відчував дотики її невеликих високих грудей, коли її ненавмисне штовхав хтось із натовпу.
Раптом хтось потягнув її за руку від Гарольда, і він побачив перед собою чоловіка років тридцяти. То був худорлявий блондин з сірими очима й дещо зверхнім виразом гарного нервового обличчя.
– Джекінс, – промовив він, – якщо ти вже скінчила облизувати вухо цього чоловіка, або що ти вже там з ним робиш, Том і Менді замовили для нас столик на другому поверсі.
– Я саме розповідала йому про деякі теорії Полювання, – повідомила Джекінс. – Гарольде, це мій друг Лувейн.
– Радий познайомитись, – простяг руку Гарольд.
Лувейн подивився на неї, наче то була мокра жаба. Зміряв Гарольда поглядом з голови до ніг:
– Якщо ви вже скінчили тертися об Джекінс, ми підемо, дозволяючи вам знову потонути у вашій анонімності, на яку ви, безперечно, заслуговуєте.
Гарольд дивився на нього не в змозі вирішити, сподобалося це йому, чи, навпаки, розсердило. І вибрав щось середнє.
– Ти маленький чорноротий покидьок, чи не так? – запитав він. – Саме так я б подумав, якби не знав про загальновизнану чемність жителів Есмеральди. Отож вважатиму, що ти пожартував. Якби хтось сказав мені таке серйозно, я просто вимушений був би бити його доти, доки він не змінить тон.
Кажучи так, Гарольд приязно посміхався, але зіпсував усе враження, утративши рівновагу й упавши на офіціанта, який розплескав усі свої напої. Лувейн вхопив Гарольда за руку й допоміг звестися на ноги.
– Було дуже приємно з вами познайомитись, – сказав він. – Усе жартома, га? Дивіться, більше не падайте. Ходімо, Джекінс.
Дівчина послала Гарольду повітряний поцілунок і пішла з Лувейном. Гарольд почухав потилицю й подався шукати Нору.
25
Наступного дня Лувейн з самого ранку поїхав шукати дядька Езру. Він узяв свою міську машину – "б'юїк" з куленепробивним склом, спеціальними непробивними шинами, м'якою еластичною оббивкою салону на випадок аварії та обладнанням для подачі кисню на випадок газової атаки. Машини на Есмеральді робили дуже функціональні. "Б'юїк" до того всього мав ще й надпотужний двигун. Бо лише дуже сильний мотор міг зрушити з місця машину з бронею завтовшки у дюйм.
Звісно, мати таку машину – страшенна морока, одного бензину скільки зжирає, але в такому місці, як Мисливський Світ, без неї не обійтися. Завжди знайдеться якийсь дурисвіт, що не втримається й кине під колеса ручну гранату.
Була й ще одна причина мати броньований автомобіль: в Есмеральді люди здебільшого їздили на великій швидкості, не маючи достатніх навичок і нехтуючи дорожніми правилами. Звідси й безліч аварій, страхування ж було повністю відсутнє, бо навіть страхова фірма "Ллойд" у Лондоні відмовилася страхувати Мисливський Світ з усіма його закладами.
І нарешті була ще кошмарна перспектива зіткнення з водієм, оштрафованим "Відчайдушною їздою".
Лувейн опинився у безконечній пробці, які завжди виникали поблизу Міністерства Полювання. Його гостроносий обтічний "б'юїк" дозволяв йому пропхнутися між повільнішими й не такими маневреними машинами. Це супроводжувалося скреготом металу, що діяв на нерви, але в його звуконепроникній кабіні майже нічого не було чути.
Зупинивши машину в безпечному місці біля пожежного гідранта, він вибіг широкими мармуровими сходами до Міністерства Полювання, сполохуючи голубів і з похвату не помічаючи, як розчавлює ногою бутерброд з маслом та варенням, якого кинула їм маленька дівчинка.
Службовець повідомив його, що дядька Езри нема. Швидше всього, він у Колізеї, наглядає за підготовкою до святкових бойових сутичок.
Лувейн знов сів у машину й поспішив до Колізею. Дорогою, швидше випадково, аніж навмисне, він збив каліку в інвалідній мотоколясці, коли в того вчасно не спрацював двигун. Це дало Лувейну сто додаткових очок для того, аби стати кращим водієм року, і хоч він страшенно поспішав до дядька Езри, все ж таки зупинився й почекав появи Дорожнього Посередника, який засвідчив Убивство.
А тоді поїхав далі. Випадок, сам по собі незначний, підніс йому настрій. Може, тепер доля знову повернеться до нього лицем. Вдалося б лишень переконати дядька Езру зробити йому одну невеличку послугу.
26
Лувейн зупинив машину біля східних воріт Колізею й поквапився всередину. Велетенський амфітеатр майже нагадував справжній Колізей у Римі, Він пройшов під зовнішньою чотириповерховою стіною з аркадою корінфських колон, а тоді під другою і вийшов на саму арену.
Круто піднімалися вгору глядацькі ряди. Робочі працьовито прилаштовували над ними навіси, що захищатимуть присутніх від палючого есмеральдського сонця. На арені був повний розгардіяш. Усе змішалося: освітлювачі, звуко— і телеоператори, актори, агенти, чорні електричні кабелі та напівзакінчена бутафорія. Ще більше безладдя виникало через члопчиків-розносників, які крутилися під ногами, пропонуючи бутерброди й напої.