Щомісяця доводилося сплачувати одні векселі, поновлювати інші, домагатися відстрочки.
Чоловік працював вечорами, звіряючи рахунки якомусь крамареві, а ночами часто переписував рукописи, одержуючи по п’ять су за сторінку.
Таке життя тривало десять років. Через десять років вони посплачували врешті всі борги, з процентами та різними додатковими нарахуваннями.
Пані Луазель здавалася тепер старою. Вона стала якоюсь простацькою жінкою, брутальною, суворою, що їх так багато в убогих родинах. Розкудлана, з спідницями, що зсувалися набік, з завжди червоними руками, вона говорила гучним голосом і сама мила підлогу. Але іноді, коли чоловік був на службі, вона сідала коло вікна і згадувала давнішню вечірку, отой бал, де вона була така гарна, де мала такий блискучий успіх.
Що сталося б, коли б вона не загубила тоді отого намиста? Хто його знає? Хто знає? Яке ж воно дивне, яке ж мінливе наше життя! Як мало треба, щоб загинути або врятуватись!
Якось у неділю, вийшовши прогулятися трохи Єлисейськими Полями, щоб відпочити від тижневої праці, вона побачила даму, що гуляла з дитиною. Це була пані Фо-рестьє, така сама молода, така сама гарна, така сама зваблива.
Пані Луазель зворушилась. Чи сказати їй? Авжеж, звичайно. Тепер, сплативши вже борги, можна розповісти. Чом би й ні?
Вона підійшла ближче.
— Добридень, Жанно.
Та, не впізнавши її, здивувалась такому фамільярному вітанню якоїсь міщанки.
— Але… пані,— промимрила вона, — я вас не знаю… Ви, мабуть, помиляєтесь…
— Ні. Я — Матільда Луазель.
Тоді її подруга скрикнула:
— О!.. Бідна моя Матільдо, як же ти змінилась!
— Так, відколи ми бачились востаннє, я зазнала багато лиха, багато злигоднів… і все через тебе!
— Через мене? Яким чином?
— Пам’ятаєш те діамантове намисто, що ти позичила мені на бал у міністерстві?
— Еге ж. То що ж з того?
— Так ось, я його загубила.
— Як так? Ти ж мені його принесла.
— Я принесла тобі інше, точнісінько таке саме. І цілих десять років ми за нього виплачували борг. Ти розумієш, як нам важко довелося, ми ж не мали нічого. Тепер з цим скінчено, і я страшенно з того рада.
Пані Форестьє аж спинилась:
— Так ти кажеш, ви купили нове намисто замість мого?
— Так. А ти нічого й не помітила? Вони були дуже схожі.
І вона усміхнулась переможно і простодушно.
Пані Форестьє схвильовано схопила її за руки:
— О моя бідна Матільдо! Таж мої діаманти були фальшиві! Вони коштували щонайбільше п'ятсот франків.