Намисто

Сторінка 16 з 66

Винниченко Володимир

Біля лави збирається вже ціла юрба. Хтось кричить, хтось свистить. А Ланка все стоїть навколішках і водить очима по лицях, що з острахом зазирають до неї через спинку лави. Раптом хтось іззаду хапа її за плече й за руку, що держить ніж, і сильно ставить на ноги. Потім чиїсь пальці видирають ніж із руки, а другі пальці тягнуть за плече і витягають на доріжку.

І як тільки витягають, так стара пані кидається до Ланки, нахиливши до неї жовте люте лице.

— Ти чого тут з ножем? Га? Кажи зараз же: чого? Що ти хотіла?

І аж стукає складеною парасолькою об землю. Ланка ж тільки ковтає щось горлом і мовчить.

— Кажи мені зараз же: чого сиділа там з ножем? Кажи!

Та мовчить Ланка. Кошик волосся її збився набік, косиці повисмикувались із плетива. Але тепер Ланка не вмощує їх. Куций носик її став сірий, як із вапна, а ластовиння потемніло на ньому.

Аж ось, нарешті, крізь юрбу продирається величезна постать поліцая. Він у парусиновій блузі, з шаблюкою на боці й широченною рудою, аж червоною, бородою. Ланка з німим жахом переводить очі на нього, задравши голову, як до дерева. Але він тільки зирка на неї і зразу ввесь чудно витягається, закидає чогось руку набік, приставляє долонею до картуза собі й стоїть так перед генералом. І генерал, і генеральша, і панок з кокардою розповідають поліцаєві, а він усе стоїть, прип'явши руку до козирка.

Потім Ланку знову питають, знову шарпають, а вона все так само тільки зирка спідлоба й мовчить.

— Забери її! — нарешті сердито гирка генерал. — У поліцію! Розслідувать!

Тоді тільки городовик пуска свою руку з козирка, хапа нею за плече Ланку й штовха наперед. — Пішла! Жживо! Я тобі дам, босявка паршива! Ланка від штовхана спотикається, але поліцаєва рука міцно тримає її за плече й майже несе її поперед себе.

Вся юрба суне за ними аж до воріт саду. (Але з саду не виходить, бо треба тоді брати другий білет, щоб вернутися).

Поліцай і Ланка ідуть самі вулицею. Йому дуже низько вести її за плече, — доводиться аж згинатися, — через те він бере її за руку. Рука Ланки в його величезній руці — як лапка мишки в лапі ведмедя. Голова її й до пояса йому не дістає, а босі ноженята поруч величезних чобіт — неначе дві стеблинки квіток коло двох стовбурів.

— А, чортеня прокляте! Ти диви, га? Яка мені історія!..

І чи дивується, чи сердиться городовик, не можна розібрати. І чи до Ланки, чи до себе каже, теж не знати.

Він ступає поволі, важко та поважно. Але Ланка мусить підтюпцем бігти побіч нього, щоб рівнятися з ним.

На вулиці люди не збираються коло них купою, не чіпляються, навіть не дивляться. Іде собі городовик з дівчинкою, — що тут такого. А того й не знають, що її з ножем коло генерала спіймано, що її в поліцію на каторжні роботи ведуть.

А поліцай іде-іде та й знову:

— Гм! З ножем... Чортеня прокляте! Ти диви, їй-богу! Таке мале!..

Раптом Ланка тягне свою руку й жалібно каже:

— Дядю, пустіть мене!..

Городовик од здивування аж зупиняється.

— Як-то пустить?! Куди??

— А додому. Мені треба їсти варить. Уже вечір.

І, задравши голову так, що всі жили на шиї натягаються, вона дивиться вгору до рудої бороди. З-за бороди до неї визирають двоє сірих маленьких очей. Вони в білих віях, як у молодесеньких рожевих поросят. І не сердиті, а, видко, дуже здивовані.

— Та ти хто така? Чого з ножем там сиділа?

Ланка потуплюється й мовчить.

— Ну кажи ж, коли забалакала. Язика ж, видно, маєш. Кажи: чого хотіла'і Хто тебе туди послав?

— Мене ніхто не посилав. Я сама.

— Чого ж ти сама? Генерала вбивать?

Тут Ланка аж шарпається вся.

— Та кого вбивать? Я нікого вбивать не хотіла. Чого вони причепилися?

— А чого ж ти з ножем там сиділа?

Але на це Ланка знову потуплюється й мовчить.

— Ну, кажи ж. Кажи по совісті, всю правду. Лучше буде. Я ж бачу, ти мала, куди ж тобі там убивать. Чого ти там хотіла? Га? Ну?

Ланка ще якийсь мент мовчить, потім раптом суворо, але рішуче бовкає:

— Я сімака в нього одрізала.

Городовик, уражений, аж присідає, щоб краще чути.

— Якого сімака?? У генерала?

— Атож.

— Де?!

— А ззаду. В нього було там два. А я одного одрізала.

Поліцай ошелешено кліпає на неї білими віями.

— Ти диви!.. Хе! Та чи не брешеш ти, дівчино?

— А єй-бо, що не брешу! Ось і сімак.

І Ланка виймає з кишені ґудзика й показує поліцаєві. Він бере його своїми величезними пальцями, підносить до лиця і крутить на всі боки.

— Ти диви!.. Хе! Таки справді сімак.

Але Ланка, вхопившись одною рукою за пояс городовика, другою тягнеться вгору:

— Оддайте, дядю, одда-айте!

Та городовик оддирає її руку з пояса і сердито каже:

— Куди за пояс рвеш! Стій смирно. Я тобі дам сімака, чортеня паршиве! Як же ти сміла в генерала казьонні пуговиці різать?! Га?!

— А йому шкода? Я ж усього один. А в нього аж дванадцять. Десять спереду і два ззаду.

Городовик аж плечима знизує, не знаючи, що на це сказать.

— А диви!.. Дванадцять.

А Ланка знов обережно сіпає за полу й тягнеться рукою за ґудзиком.

— Оддайте, дядю! Ой, оддайте, дядю, бо вмру!..

— Тю, дурне яке! Та ти ж понімаєш, що ти — злодійка? Ти вкрала чуже добро з ножем, з розбоєм. А ти кажеш: "оддайте". Чия ти? Хто твій батько?

Ланка похиляє голову й глухо каже:

— В мене батька немає. На паровозі вбило.

— А мати є?

— Є.

— Чим займається?

— На машинці шиє. Модистка.

— От бач. А ти сімаки крадеш.

Ланка ще нижче похиляє голову й сердито бовкає:

— Я не крала. Я щоб змінять на цебер для мами.

— Який цебер?

— Такий. На воду. В мами ноги болять. Мама не ходять. А їм треба парить ноги в гарячій воді. Щоб із попелом, перцем і м'ятою. Тоді ноги перестають боліти. А в нас грошей нема на цебер. Ми бідні.

Ланка замовкає й босими пальцями качає камінчик. Городовик дивиться на її голову згори й чекає.

— Ну? А сімак же нащо?

Ланка перестає качать камінчик і нетерпляче знизує плечем.

— Та щоб змінять же на цебер.

— Хто ж тобі дасть цебер за сімака?

— Дасть Гришка, хлопець з нашої вулиці. Він складає калєкцію з сімаків. А в нього лавка і єсть цебри. Та маненький цебер. Отакий...

І Ланка знехотя показує, який саме від землі.

— Щоб тільки ноги поставити.

Городовик трохи мовчить, знову вертить перед очима ґудзика, гмикає і знову дивиться на похилену голівку з розкудовченим плетінням.