Івашко та Любка з напруженням слідкували, чи сяде разом з усіма чужий. А як сяде, то куди? Він сів, але сів на будинок, біля самого димаря. Це був чорний, як галка, голуб, стрункий, тоненький, з гарнесенькою голівкою, — молодий, мабуть. Він нашорошено стояв на лапках, дико озирався, водив головою і от-от мав спурхнути.
Свої голуби один за одним почали злітати з дахів на землю, а чужий усе стояв і не мав ніякісінького наміру летіти за ними. Разом у небі літати він ще міг. Ну, сісти разом та спочинути — теж можна. Але злітати на якесь чуже подвір'я, де стояли чужі людські постаті, де було стільки небезпек, цього він уже не хотів. Чи не краще взагалі втекти звідси?
І чужий уже націливсь летіти. Але тут, на диво близні, з-за димаря на чужого насунувся грудьми сірий. Він то нахиляв голову, то задирав її й, напинаючи груди, розпустивши крила, наскакував на чужого й завзято воркотів.
— Це — голубка! — прошепотів Івашко.
Чужий трохи відсунувся і, наче боячись упасти з гребеня даху, озирнувся. А сірий знову, розставивши ще ширше крила, розіп'яв хвоста, виставив свої могутні груди й підкотився до чужого.
— Парується! — в захваті видихнула Любка. Парується то парується, але що його було далі робити?
Зманювати на землю сірого, щоб разом із ним зманити й чужого? Чи почекати, поки сірий не призвичаїть його до себе й до двору? Корній Іванович, розуміється, знав би, що його робити.
— Хай вони там трохи попаруються... — прошепотіла Любка. — А як добре спаруються, тоді вона полетить за сірим.
— Еге, "добре спаруються". За п'ять мінут. Швидка яка.
— Так нехай сидять там, скільки схочуть.
Івашко почухався: чорт його знав, що його треба було робити. Якось ловити треба, в грядку чужого заганяти, крила йому підв'язувати, взагалі, робити те, що роблять щирі голуб'ятники. А як ти його заженеш у грядку? коли він сидить на даху й от-от зніметься та й полетить собі геть. Зманити на землю? Та чи злетить же?
— Ех, чи пан, чи пропав! Давай зманювать!
Та, правду казати, ще й не терпілося до того. Це ж першого чужака ловилося! В руки його взяти, натішитися ним, спійманим чужим.
Івашко обережно зігнав голубів з землі на грядку, з грядки на повітку, а звідти деяких аж на дах будинку. Чужий занепокоївся. А сірий перестав воркотіти, незадоволено подивився на гривунчиків, що посідали біля нього, й ударив одного дзьобом у крило: прилетіли сюди, чортенята, заважать паруватися! А тоді знову повернувся до своєї чорної голубки й важно надув груди. Голубка трохи заспокоїлась і злегка відсунулась од наскоку сірого.
Івашко взяв торбинку з зерном і почав кидати його перед самими дверима грядки, тихенько кличучи:
— У-лю-лю-лю!.. У-лю-лю-лю!
Свої голуби зараз же почали камінцями скочуватись на землю й хапливо дзьобати рожеве зерно. А чужий навіть не подивився, — це, мовляв, не мій двір і не до мене те зерно стане.
На щастя, й сірий не злетів, а то чужий напевне полетів би собі геть.
Що ж його було робити?! Дійсно, нехай, може, сидять собі там скільки хочуть та паруються?
Тут ще на біду Йоська зо своїми товаришами вийшов, ґвалт на подвір'ї завели.
— Тихо, Йоську, чужого ловимо!
І Йоська, і товариші його аж навшпиньках почали ходити й задирати голову до чужого.
Та свої голуби вже понаїдалися, понапивалися, навіть накупалися в кориті. А сірий з чужою голубкою все парувалися. І коли мав бути край тому паруванню, чорт його знав. Уже Йосьці й його товаришам нудно стало й вони пішли собі на річку, а Івашко та Любка все сиділи в холодку під повіткою та мовчки поглядали на парочку на даху.
І враз сірий, наскочивши на голубку, сильно заляпав крилами, як ніколи так не робив, облетів круг неї й сів по другий бік. Потім знову й знову. Голубка сиділа спокійненько, наче так і слід було, тільки злегка відсувалася, як сірий занадто щільно насувався на неї.
Але потім сірий чогось взяв та й затих. Сів коло голубки й похнюпився, не воркотів, не надимав груди, не насувався, як пристав на юрбу біля собору. Осточортіло йому, мабуть, коло тої дурної панькатись? Чи, може, помилився, може, то й не голубка, а голуб, та сумно й стало?
І раптом сірий став на лапки, постояв, потупцявся на одному місці. Чужий теж став і теж переступив із лапки на лапку. А тоді сірий легесенько слизнув униз і сів біля самої грядки на землю. Сів і почав зараз же до когось воркотіти, нахиляючи голову й розпустивши крила.
Близня застигла, заціпеніла, не сміючи дихнути, не то що поворухнутися.
Чорний постояв-постояв, подивився одним оком униз, повернувши голівку, потім другим, повернувши її в другий бік, і, нічого небезпечного не помітивши, так само легко, як сірий, сковзнув із даху на землю. Сірий зараз же кинувся до нього й з воркотінням почав насуватися грудьми, крилами, всім тілом.
Івашко та Любка сиділи не дихаючи. Але доки ж його так сидіти? Якби ж сірий завів чужу голубку до грядки! Хіба загнати самим?
Івашко тихесенько-тихесенько підвівся й шепнув Любці:
— Давай заганяти. Заходь з другого боку. Та обережно!
І, ледве-ледве посуваючись, близня почала заходити з двох боків на сірого та його чорну пару. Чорна пара боязко витягала голову, але довірливо посувалася за сірим та іншими голубами. Івашко та Любка майже зійшлися вже перед грядкою, а сірий та чорна голубка стояли на самому порозі дверей. Господи, якби ж тільки не спурхнула при самому кінці! Івашко ледь-ледь ворухнув пальцями рук. Сірий скоса глянув угору, зрозумів, що треба, й спокійненько встрибнув усередину. Чорна голубка подумала, озирнулась назад, немов прощаючись із світом, і ступила за ним у грядку. Тоді Любка відсунулась за двері й тихенько причинила їх.
— Є!! — закричала вона несамовито й заплескала в долоні так, що аж кучері їй підлітали догори.
Ну, тут уже справа була легка: влізти в грядку, спіймати чорну голубоньку, підв'язати їй крила, перерахувати пір'я на хвості, обдивитися з ніг до голови, обцілувати, нам'яти в обіймах і, нашорошену, налякану, випустити до її сірого. Він хутко її заспокоїв своїм воркотінням, вивів надвір, напоїв (і напився разом з нею), а потім, коли Любка сипнула їм золото-рожевої пшениці, обоє смачно пообідали.