*) Допоки й. С. Махар залишався лише "революціонером" сенсі доби) та досить поверховним ніцшеанцем, він замолоду тішився значною популярністю. Але з переходом у своїй творчості до "хірургічних" (як він казав) заходів в сфері чеського національного характеру, він почав викликати в суспільстві незадоволення й ворожість. Прийняття ж ним становища генерального інспектора армії — на настирливі налягання Масарика (старого приятеля) — припечатало його долю, як поета: сус-
у чеській дійсності жалюгідний витвір історії, увічнений в гумористичній повісті під ім'ям Швейка (що між іншим досить близько нагадує витвір нашого XIX ст. — "хитрого хахла").
Але тут ці аналогії кінчаються, бо наша Полтава (1709 р.), хоч — теоретично беручи — могла і мала в нас забити дух військовости, все ж той дух не забила. Занадто глибоке було коріння нашої бойовости, занадто повчальну "військову школу" дала нашому народові історія і занадто великий був військовий розмах недавньої Хмельниччини (навіть назва держави якого мала підкреслено військовий характер), щоб навіть така катастрофа, як Полтавська, могла наш нарід, що так скажу, позбавити мужеськости, морально вихолостити.
Полтава рештки козацького лицарства причавила і — в наслідках своїх — розколола. Наша аристократія вже не могла потім, як аристократія, піднестися. І.вона почала відумирати й гинути. Але, гинучи, як стан, вона — в певній частині своїй — спадала СОЦІАЛЬНО вділ, розчинялася в поспільстві і тим, сказати б, "ушляхетнювала" наше селянство. І справді, вже від другої половини XIX ст. наше селянство виразно стає головним єством нації і навіть її репрезентантом. Звідсіль приходить таке зловісне потім у своїх наслідках і залишках (щоправда, в ідеї — чисто-інтелігентське) т. зв. народництво, що таку трагічну антидержавну ролю відограло в психіці проводарів Відродження XX ст. Але ідея "козацької шаблі", як виявилося з спонтанних рухів, напр., "вільного козацтва" 1917 р., очевидно, в селянській масиві жила і — при певних умо-винах — могла створити рішальну силу в боротьбі за
пільство його зненавиділо, викляло і забило мовчанням. Він умер, на щастя, напередодні німецької окупації в цілковитім суспільнім осамітненні.
Державність, коли б інтелігентське й півінтеліґентське "народництво" проявило було тоді хоч мінімум державницького інстинкту. Він був в тім соціяльнім прошарку вже від поколінь атрофований.
А той, хто своєю поезією і постаттю був, власне, виразником невмирущого духа тієї "козацької шаблі",
— Тарас Шевченко, в свідомості кількох інтелігентських поколінь був спотворений і сфальшований, як "мужицький поет", "кобзар", "самоук" і т. п.
І
Козацька, а в області культури — Києво-Моги-лянська Доба часово обійняла довший за формально прийнятий період.
Не дивлячись на по-Богданову Руїну, на Полтавську катастрофу, що погребла увесь державнобудів-ний доробок Мазепи, на приспішено-жорстоку, хоч і виразно плянову, ліквідацію імператорською Росією останніх, здавалося б, решток і ознак українського національного життя, Козаччина й — на Києво-Могилян-ськім ґрунті закорінена — "київська" культура — тривали протягом цілого XVIII ст. і, властиво, в ст. XX відродились, "воскресли".
Пригадаймо те ліквідаційне темпо, найбільше зв'язане з ім'ям "Другої, що доконала вдову-сиротину",
— з ім'ям німецького походження російської цариці Катерини II.
Рік 1775 — зруйнування Січі, ц. т. арсеналу й мілітарного осередку Нації; рік 1781 — скасування полкового адміністраційного устрою Козацької України; рік. 1783 — закріпачення селянства, того ж року офіційні збройні сили України зредуковується до 10-ти "карабінерних" полків; врешті, року 1786 російська лапа лягає (під претекстом "економічно-господарським") на монастирі наші — традиційні осередки національ-
60
61 ної культури. На рік перед тим Катерина II робить один з найзгубніших і найдалекосягліших своїх заходів: вона дає нашій шляхті т. зв. Жалованную Грамоту Дворянству, якою нашу козацьку шляхту, що мала західньоевропейський своїм лицарським походженням характер, поперше, розколюється, як цілість, подруге — вливається в безобличні шереги не лицарського, а чисто урядового "служилого дворянства" московського, що, силою речей, жадною "шляхтою" не могли бути, бувши додатком до адміністраційно-держав-ної машини*).
В той спосіб нашому народові відтято його аристократію, яка, на додаток, переставала бути аристократією взагалі, тратячи свою національну й особисту індивідуальність, бувши вповні залежна від примхи того чи іншого урядового петербурзького чинника. Про жадне "noblesse oblige" (походження зобов'язує) тут уже мови не могло бути за рідкими, розуміється, вий-нятками особистого героїзму.
Дещо відмінний характер мала ситуація на Правобережжі, що формально від т. зв. "вічного миру" р. 1686 між Москвою й Польщею, входило в склад роз-кладово-упадочної Речі Посполитої Польської (спустошене й вилюднене Правобережжя зазнало було світліших років за полковника Семена Палія і було на якийсь час фактично приєднане Мазепою р. 1690 до Гетьманщини).
З першою чвертю XVIII ст. на спустошене Правобережжя хмарою суне польсько-маґнатська колонізація, осідаючи там майже "незалежними" державками та й державами (з власним військом, політикою й навіть дипломатією). Ця аристократична анархія поль*) "В Росії шляхтичем є той, на кого я зверну увагу, і лише так довго, я мою увагу на нього звертаю", — мав сказати певному амбасародові цар Павло І.
ської державносте на нашім Правобережжі, створюючи стан чимдалі нестерпніший для закріпаченого українського "поспільства", відкривала вдячне поле для випробуваної москво-російської провокації — під'юджування, творення "п'ятих колон", організування внутрішньої війни і т. д. Вибухає ряд т. зв. гайдамацьких повстань, з яких найбільше р. 1768 — під проводом запорожця Залізняка і старшини "приватного війська" одного з маґнатів-Гонти — політично було використане Катериною II цілковито. При чім — річ дуже характеристична для далекосяглої політики Росії — Гонта був "переданий" для покарання (на горло, по тортурах) саме — полякам... Гайдамаччина, а, головне, легенда Гайдамаччини — затяжили важко на психіці обидвох народів і припечатали долю польської державносте. В кількадесят літ потім (1795) Правобережжя," як стиглий овоч, забирає Росія.