Саме ніщо так не було притаманне античній Елладі, як ота природня органічність життя. І топографію, і клімат, і расу, і психіку, і філософію, і релігію в античній Греції — все це можна було обняти по-вищою формулою.
Ні ассиро-вавілонські "царі царів", ні перські падишахи, ні єгипетські фараони з їх пляновими господарками і "соціялістичним будівництвом" пірамід, як рів-нож, ні піски пустинь, ні орди кочовиків, ні монотонне виття азійського шамана — не лише не імпонували б грекові, але просто залишалися б поза кругом його розуміння, як не розумів античний грек жадного релігійного фанатизму визнавців людожерних богів країн жорстокої природи, країн голоду, епідемій, по-венів, лютих морозів чи лютих спек.
Коли Еллада будувала (а вона будувала багато, і навіки), то це не був потворний пам'ятник калічених наганячами рабів, а надхненний гимн радісної своєю творчістю людської праці і людського генія — Пар-тенон (зруйнований допіру 1687 року!). Коли Еллада творила свої міста, то не були то потворні озії Вавілону чи навіть пізнішої Олександрії, лише повні зелені і мармору, повітря і світла оселі богів, подібних до людей, що за зразок їм були боги. А коли Еллада "різьбила з мармору своїх богів", то не були то не-налтожорстокі "боги вогню" Ассирії, вавілонські "ва-али", циклопічні одоробла Азії чи обожувані песиголовці Египту, — то була глибоколюдська довершеність і краса, краса — перш за все.
IV
В світлі людяної, антропоцентричної релігійности Еллади стає зрозумілою нам генетична лінія і нашої релігійної свідомости, в якій "Христос іде за плугом", а "Марія їсти приносить". І без якої знана поема Шевченка ("Марія") обертається на блюзнірський твір, а-не найвищий вияв тієї свідомости у нашого народу. Рівно ж, чи не в старовиннім "полісі" античної Еллади треба шукати празразку історично-українського ідеалу, що виродився був геть пізніш в зловісний психічний комплекс "хутора" і "хуторянства"?
Що ж говорити про місце краси в нашій духовос-ті, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, щр не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народній стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це є просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У я"Кого іншого з сучасних нам народів вживається, наприкл., слово "гарний" не в значенні лише "красний", а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартосте ("гарна людина", "гарний врожай", "гарна пшениця")? І коли пригадаємо собі антично-грецьке, властиво, неперекладальне, поняття "калоскаґатос", що одночасно означало комплекс "красного й доброго", знову ж напотикаємо праджерело тієї властивости. Бо коли вглибимося в область нашої морально-етичної сві-домости, то побачимо, що наша етика таки зовсім по-старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. "Негарний вчинок", або "негарне поступовання" — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики. Але наша етика, позатим, є темою надто широкою, щоб над нею тут зупинитись. Скажу лише коротко і, на жаль, без аргументації, що навіть прийняття Християнства застало у наших предків, поза всяким сумнівом, щось таке, що можна було б назвати "християнською" етикою у формально ще поганських племен нашого народу. Відограли тут свою ролю відвічна хліборобська культура плюс матріярхат, вкорінений настільки глибоку, що його прояви подибуємо і в новішім періоді, і в Козацьку добу, і, наприклад, на Гу-цульщині — навіть донині.
Не є моїм завданням шукати тут дальших аналогій і споріднень — це завдання фахівців-дослідників. Наведу лише дивні слова йогана Ґотфріда Гердера (1744-1803), великого дослідника національних культур, визначного історіософа, приятеля Ґете і учителя нашого М. Максимовича:
Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться. Із малих племен, якими адже ж були колись греки, постане велика культурна нація. її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ. Це написано року 1769. Кілька років пізніш зруйновано було нашу степову Спарту — Запорозьку Січ (1775). Над нашою Батьківщиною западала довга історична ніч бездержавности. Тим більш вражаючо звучать слова Гердера. Здійсниться, чи не здійсниться ця чудова візія великого ідеаліста і предтечі доби європейського романтизму та — в певнім сенсі — визвольного націоналізму нашого століття? Але треба подивляти: прозорливість і влучність думки чужинця, який з такою геніяльною інтуїцією відчув дух нашої культури.
V
Думаю, отже, що комплекс Еллади в цілокупності культурних наверствовань нашої землі являє собою надто могутній і надто глибокий поклад, щоб його значення недобачати або ним легковажити. Думаю навіть, зважаючи на всі окремі ознаки і складники, що той поклад, без більшої помилки, можна вважати за підклад нашої культури. Згадаймо хоча б своєрідний "гуманізм", чи то "Руської Правди" (де була кара за образу людської гідности), чи "Поученіє" Мономаха ("винний, чи невинний — не убивайте"!), гуманізм, що на 3-4 століття випередив західньоевропейський. Антично-грецька генеза цього гуманізму (як, зрештою, пізнішого західньоевропейського — також) не підлягає сумніву. Наш старокиївський гуманізм з'яЛ вився лише безпосередніше, власне наслідком причин чисто геокультурних, — географічної приналежности до світу Еллади.
Я полишаю на боці спробу оцінки антично-грецького складника нашої культури під кутом погляду його державнотворчої, ужитково-політичної ДОГ1ДНОСТИ Ця тема була б і начасна, і важлива. Я лише мушу ствердити, що в тім домінуючім складнику нашої культури таїлася певна очевидна однобічність. Той характеристичний панетизм і панестетизм, та людська індивідуальність в осередку світогляду, та, в певнім сенсі, обмеженість комплексу античного "полісу", врешті, лагідна душевна мирність і мудра примиреність психіки, що майже виключала момент боротьби і мілітарної бойовости, — все це, без сумніву, заважило на політичній історії античної Греції. І все це, без сумніву, відогравало ролю в наших геополітичних умовинах, в сусідстві з варварами і періодичними навалами зі Сходу й Півночі. Цей культурний складник в таких гео-політичних обставинах не лише не озброював в неуни-кальній боротьбі за існування, але, може, навіть обеззброював. Цей, з природи речі, культуроплідний, куль-туротворчий складник дуже трудно було б назвати дер-жавнотворчим.