— А вже ж вільна буде! От яка!.. Вже порішили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
І жартують такеньки межи себе. А Настя йде біла як хустка, ні журлива, ні весела, — от мов з каменю.
Вибігла Чайчиха. Кажу їй — віри не йме і слухати не хоче. А пані перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бідолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсім уже порішили, що ми вільні, а все пані пускати нас не хотіла — та мусила вже.
От як зібрали нас в останній раз та об'явили, що ми всі вільні, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панські, — як заридає тоді Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тільки приказує: "Ой, світе мій, світе мій милий, світе мій красний!"
Зійшлися сусіди, товплються на улиці, оступили, поздоровляють нас, самі з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
— Сестриці! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не бороніть — нехай поплачу! Я двадцять років не плакала!
І так вона вимовила, що всі знов дрібними сльозами вмилися.
Як я тоді на неї глянула, тоді я тільки й побачила, які в неї очі добрі, який усміх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура... А далі як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурніла і осмутніла знов тяжко. А Настя стоїть, на всіх, на все дивиться та шепче:
— Я вже сьогодні випила, — шумить мені в голові...
А далі:
— Люди добрі! — простогнала. — Чи я вільна, чи я тільки п'яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенківна, прийняла нас до себе в хату. Зібралось ще скільки добрих сусідочок туди до нас та радимось. Тільки Настя — як сіла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.
— Насте, — кличемо, — іди лишень до ради, порадимось.
— Голова болить! — одказала.
На другий день ще гірше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свічечка. Нікого не пізнає, дивиться страшно і все за голову себе хапає.
— Горить, горить! — каже.
На п'ятий день підвелась, хустки шукає, зривається ніби куди бігти.
— Насте, куди се?
— Горілки хочу!.. Піду! Піду!
Мати заплакала, — просить:
— Доню моя, схаменись!
— Пустіть мене, пустіть!
— Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш... Ляж!
— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на ліжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:
— Я вільна, вільна!.. Ну, добре!.. І вільна, і п'яниця, і ледащо!.. Де ж мені прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: "П'яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!" — скаже і вижене... і добре зробить.
К ночі вже з сили зовсім вибилася, — тільки стогнала стиха та просилась:
— Не женіть мене, не женіть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матінко, я ж ваша дитина, — не женіть!
Усе їй привиджується, що її женуть. І дитину свою згадувала.
— Сховайте, сховайте мою дитину, — шепче, — вона вже давно вмерла!
Так опівночі піднялась на ліжку...
— Зима люта! — вимовила. — Куди ви мене женете?
І впала...
Се вже її останнє слово було...
ДВА СИНИ
М.О. Максимовичу
І
Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, треба своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипіло!
Збула... Клопочуся, бідкаюся — з ночі до ночі. Ніколи раразд і діточками втішатись...
А дітки ростуть, уже й в'ються коло мене і щебечуть— мої соловейки.
II
Андрійко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий;
веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре мені впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. І посварюсь, і поцілую його. Він був старшенький.
А що вже Василько, — тихий, сумирний: і в хаті не чуть, і на дворі не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що він у таку тяжку годину народився, хутенько після мого чоловіка, чи таку вдачу йому бог дав.
Андрійко село оббіжить, — вернеться червоний, сміючися, пустуючи; а сей, гляди, під хатою де-небудь сидітиме: землею пересипається або зілля всякі вишукує; розкопує щось — робачка вигребе або метелика вловить, — дивиться, думає... Гукне Андрій, він увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цілісінький день і пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.
— Що се задумався, сину? — спитаю.
— Який сей світ великий, нене!
Ще хлоп'ям був, приземком, а всі вже зілля знав; і як зветься, і де й коли процвітає, і яким цвітом, і коли пташки у вирій одлітають, і коли прилітають з вирію — усе він теє знав.
— Се йому так бог дав! — було мені кажуть люди. — Не хайте його, — се йому так бог дав!
III
Ото, було, тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене робота, — заберу обойко до себе на коліна та почну на добрий розум навчати: як вмію, так і навчаю. Розказую їм і про те, і про друге — толкуюся з ними. Отже, мій Андрійко хутко і заскучає; так він і вариться: очі собі тре, і позіхає, і зітха. "Пустіть вже, мамо!" — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! І гомонить, і пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цілечку ніч тую довгу ізо мною сидіти, мене слухаючи та мені в вічі пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночі прокинешся — не спить Василько мій.
— Сину! Чому ти не спиш?
— Так... не хочу!.. Чого, мамо, ніч темна-невидна?
— Так бог дав, дитино, що темно уночі... Спи, — кажу йому, — спи!
Він і змовкне... Тільки довго ще невпокійно ворочається.
Було, як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням, — то й укриваю, було, їх і наказую Василькові: "Не дивись, Василечку, на місяць, — не годиться!" Він і зітхне... То вже вряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом, або зовсім нема йому сну, або ж сни невпокійні сняться.
Андрійко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном висипається, розкидався-розгорівся... Як його звечора трудно упорхати, так і піднять уранці. А прокинувся він, мій пустунчик, — і гуком його в хаті аж сохи движать! Ну бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: і пострахаєш, було, і покрикнеш на його...