І Марта Кирилівна ліниво потяглася, як кіт зимою на лежанці.
Маруся глянула на неї і осміхнулась.
— Ви б, мамо, помогли мені шити, ніж мали б голуби на хресті лічити,— сказала Маруся.
— От і дорікаєш мені. Матері можна й голуби та галки лічити, бо вона стара та підтоптана, а дочка повинна працювати. Роби, бо ти ще молода.
Не встигла вона цього доказати, в двері хтось ніби обережно постукав. Маруся впізнала той несміливий стукіт щиколотка Ломицького. Впізнала його й мати. Вона підвелася раптом, неначе її підвело якесь знаряддя, і спустила ноги з софи. Ноги були босі. Марта Кирилівна ледве налапала туфлі і ледве встигла всунути їх в туфлі.
— Увійдіть! — сказала голосно Маруся.
В номер увійшов Ломицький і кинув очима на Марусю, її невеличка постать була ніби закутана в білі хмари. Світ од вікна наскрізь пронизував біле тонке полотно, проминався в побгані жмути. Полотно світилось наскрізь. З-за білих хвиль ще ясніше блищали Марусині великі очі, неначе дві зірки між легкими білими хмарками часом блищать в пишну вечірню добу. Він пригадував, як застав Марусю перший раз в її домі за такою самою роботою. І вона більш од усього подобалась йому за такою хатньою жіночою роботою серед хвиль білого тонкого полотна, з голкою в руках. На його подихнуло духом сім’євої мирноти, хатнього тихого життя. Йому забажалось сісти з Марусею поруч і сидіти, сидіти хоч би й до вечора і дивитись на її темні тихі очі, дивитись, як її матово-біла рука швидко та хутко мигає над білим полотном. Ломицький легенько зітхнув. Він згадав, що до того щастя не таж-то легко доступитись.
Він привітався з матір'ю, а потім з дочкою. Мати навіть не попросила його сісти. Вона мовчала й супила свої тонкі довгі брови.
Сідайте, Дем'яне Антоновичу! Давненько вже ви були в нас,— сказала Маруся, прихильно й спочуваюче кинувши на Ломицького своїми ласкавими очима.
— Давненько, це правда. Але рада б душа в рай, та гріхи не пускають,— одказав Ломицький.
Марта Кирилівна зо зла зирнула на його, неначе п'ятака дала. Вона зрозуміла, які то гріхи не пускають його в рай: ті гріхи — була вона сама.
— Оце, як я зам'якинилась та залінувалась. Ти шиєш, та й мене взяла хіть до роботи,— обізвалась Марта Кирилівна.
Вона кинулась до комоди, гуркнула шухлядою, почала чогось шукати там, нишпорити.
— Ось, мамо, нате оцей рукав та обкидайте петельки,— сказала Маруся і передала матері вишиваний рукав сорочки.
— Що ж там в Одесі нового? Які новинки ви оце привезли нам? — спитала Марта Кирилівна в Ломицького.
— Нічого нового й цікавого. Хіба та новинка, що прибула до Одеси оперна трупа,— сказав Ломицький.
— Ця новина для мене не цікава,— сказала Марта Кирилівна, закопиливши губи.
— Чом же не цікава! Ви, здається, любите оперу, музику? — спитав Ломицький.
— Я? Борони боже! Бачте, опера — забавка аристократична, панська. Мені дивно, що ви нібито народовець, та маєте такі думки,— сказала Марта Кирилівна і притому трошки зморщила одну щоку неначе покуштувала кислиці.— Я маю зовсім інший погляд.
Маруся зирнула скоса на матір і здивувалась: мати любила оперу і, буваючи в Одесі, сливе не щодня бувала в опері.
— Та чим же опера грішна? І народ же любить співи. Дівчата та хлопці на вулиці справляють та вигукують такі опери, що аж садки та верби гудуть. Музика — діло вселюдське, а не аристократяне,— обізвався Ломицький.
— Я стою за драму, за поважний театр,— сказала Марта Кирилівна.-Я думала, що ви привезете новинки з світу вищого, з світу науки. Може, там вийшла яка нова вчена цікава книжка, абощо? Я, бачте, більше од усього зацікавлююсь науковими сучасними вищими питаннями,— сказала Марта Кирилівна.
— Нічого нового не вийшло. Почув тільки одну новинку: два мої знайомі і товариші оженились разом,— сказав Ломицький, а Маруся схилила голову нижче.
— А що? Може, й ви напитали вже собі в Одесі будлі-яку панну? — спитала Марта Кирилівна, не вдержавши цікавого язика.
— Я за тим оце й прийшов, щоб почути ваше останнє слово, Марто Кирилівно,— сказав Ломицький, очевидячки, вже ладен хоч би й причепитись до неї. Він встав, підступив до Марти Кирилівни, взяв її руку і поцілував. Вона кокетно однімала руку, одначе дала йому поцілувати.
— О! як за цим приїхали, то шкода й заходу! — крикнула Марта Кирилівна.
— А що? Може, ваші пороги високі для мене? — спитав Ломицький.
Така сміливість трохи стурбувала стару Каралаєву. Вона почула не м'який, а вже інший, наважливий, твердий тон в його словах.
— Та наші пороги не високі і не низькі для Вас, але як ви за цю справу прибули до мене, то я й навтікача! — а жартом сказала Марта Кирилівна.
Вона схопилась з місця, миттю вхопила зонтик, кинула додолу шитво і кокетно, жваво, по-панянській побігла до дверей, хрьопнула-гуркнула дверима й вибігла з хати.
— А ми вас наздоженемо та таки будемо просити,— сказав Ломицький та й собі схопився з місця.
Маруся покинула роботу і собі встала. Взявши зонтик в руки, вона зиркнула в вікно і кмітила.
— Побігла мама поза монастирем над море. Ходім слідком за нею навздогінці,— сказала вона до Ломицького.
— Як ходім, то й ходім,— сказав він.
І молоді побігли слідком за Мартою Кирилівною доганяти її. Одначе Марта Кирилівна, так швидко та хутко дременула поза монастирем, неначе за нею хтось гнавсь з дрючком. Вони її не догнали.
— Ваша мати не хоче вас видати заміж через свій егоїзм та деспотизм. Вона боїться сама зостатись в хаті, боїться, що не буде над ким командувати.
Вони вийшли за кладовище. Над самісінькою кручею, над буртами, на камені сиділа Марта Каралаєва і дивилась на море. Вони закрались і тихенько з двох боків стали перед Мартою Кирилівною.
— І тут знайшли! Неначе з землі виросли! Відчепіться од моєї душі, бо, їй-богу, візьму та й плигну з оцієї кручі в море,— крикнула завзято Марта Кирилівна, ще й руки навіщось розвела.
— А ми вас впіймаємо та й не дамо вам впасти,— сказав Ломицький.
— Тільки, бога ради, не хапайте за голову, як сторч летітиму, бо попсуєте мені коафюру,— сказала кокетно Марта Кирилівна.
— Ми вас вхопимо за руки та й не пустимо,— сказала Маруся.
— І чого оце ви причепились до Марусі? Ви думаєте, що вона багата, має засіб, має гроші? В банку лежать гроші мої, а не її. Ви вхопите облизня, нічого не дістанете,— сказала Марта Кирилівна.