НЕ ХОЧУ, ЩОБ ВІН ПОМИРАВ
ЧАСТИНА ПЕРША
В ЖИТТІ
"Довкола не було ні душі, як ми й сподівалися. Загони лежали у відведених їм укриттях. З'явився той, кого ми мали вбити, і в нього полетіли кулі...
Я повернувся додому й кинувся на ліжко; голова моя палала, як у вогні, серце стискалось від докорів сумління. У вухах ще відлунювали стогони, крики, благання про допомогу...
Збентежений і розгублений, я сказав собі: "Ось ми мріємо про велич нації. А що важливіше — щоб пішов у небуття той, кого не повинно бути, чи прийшов у життя той, хто має прийти?"
І раптом я мимоволі скрикнув: "Не хочу, щоб він помирав!.."
Гамаль Абдель Насер "Філософія революції"
РОЗДІЛ 1
— Сержанте Сен дере!
— Слухаю, сер.
— Ви дзвонили ветеринарові? Як там мій бідолашний сетер?
На набожному обличчі сержанта Сендерса проглядала солдатська хитринка.
— Ні, сер. Ще не дзвонив.
— Подзвоніть, поки він не гайнув кудись пиячити. Цього грека після одинадцятої вже не дошукаєшся, а мені треба знати, скільки Шейла привела щенят. Зрештою, той негідник міг би й сам подзвонити. Можна подумати, що він на протилежному кінці Африки, а не Каїра. Треба було мені доручити цю справу нашому армійському ветеринарові або товариству захисту тварин.
— Так точно, сер.
Біля ніг полковника Пікока ворухнувся сетер-пес. Пікок тихенько копнув його носком замшевого чобота:
— Надто самовдоволений вигляд у тебе, друже. Лежиш, мов той праведник.
Пітер ліниво змахнув шовковистим білим хвостом, і сержант Сендерс з огидою побачив, що собака зачепив його чорні начищені чоботи,— сержант боявся бліх.
— Можна йти, сер?— запитав Сендерс.
— Ідіть,— сказав полковник.
Сержант Сендерс уже попрямував до виходу з відгородженої картонною стіною*напівкімнати, прихопивши з дротяної корзинки підписані накази про передислокацію та видачу платні, як раптом полковник згадав:
— Хіба на сьогоднішній ранок нічого більше не намічалось?
— Тільки капітан Скотт, сер.— Сержант вимовив це ім'я, ніби виправдовуючись ("Я ж не винуватий, сер").
— А, "трубопрокатник",— благодушно сказав Пікок.— Кличте його сюди.
— Він уже пішов, сер. Ви призначили йому на десяту. Він почекав чверть години й пішов. Я в цьому не винен, сер. Я ЙОМУ казав, що ви недовго затримаєтесь.
Пікок засміявся:
— Не біда, Сендерс. А що капітан сказав?
— Нічого, сер. Зовсім нічого.
Полковник Пікок кивнув. Він знав цю мовчазність. Він добре ЕІдчував її навіть зараз — цю глуху, непробивну безмовність.
Пікок поглянув на коричневу перегородку, що відділяла в цій приміській віллі його кабінет від кімнати сержанта й архіву, і відчув сором. Кабінетові зшно бракувало солідності реквізованих приміщень головного штабу.
Тут також був штаб, але штаб шляхово-топографічного загону, який складав карти і провадив свою дослідну роботу в нерозвіданих пустелях Північної Африки аж до Тріполітанії, розмічав траси і наглядав за ними по Кіренащі та лівійських пустелях і не стільки на території, зайнятій англійцями, скільки далі на захід, де були німці. Загін не входив до складу регулярної армії і навіть у Каїрі не підлягав розпорядкові, встановленому для управління військово-тоішографічної служби в Набітаті. Приємно було відгородити оцими стінами свою незалежність від армії, та тільки-но Пікок згадав про Скотта, кімната раптом здалась йому пасткою.
Проте хоч Пікок і відчував певну незручність, по-справжньому він не усвідомлював цього. Він був бездоганно зодягнений і молодий; він був таардійцем і не знав, що таке сумніви.
Думка про Скотта недовго турбувала його.
— Значить, оце Скотт намірився так поводитись?— сказав він. По тому додав уже обережніше: — Розшукайте, сержанте, його по телефону і скажіть, щоб він прийшов =еюди. Скажіть....
— Не турбуйтеся,— пролунав голос за картонною перегородкою.— Я тут.
— Ви ігут? Ну що ж, заходьте!— І додав, коли капітан Скотт з'явився у дверях: — Анітрохи б не здивувався, якби ви втекли назад у пустелю.
— Та ні. Я тут.
— Як завжди — там, де вас найменше чекають, Скотті. Видно, цим ви й берете. Але поберегли б такі штучки для своєї пустелі.
Полковник чекав, що Скотт відповість так само в'їдливо. Але той —змовчав.
— Сержанте, ідіть виясніть, що там з Шейлою. Мені треба негайно довідатись, як там її щенята. Тим часом, Скотті, займемося нашими справами.
Капітан Скотт мовчки кивнув.
Пікок раитом відчув, що йому слід пояснити своє запізнення.
— Бачите, вравщі я так запрацювався з заступником начальника розвідки?, що не встиг навіть поглянути на свою собаку. Вона ощенилась, і сам господь бог знав, що там натворив шалапутний грек-ветеринар. В тутешньому кліматі краще не розводити англійських сетерів, якщо не можеш віддавати їм увесь свій час і, так би мовити, тримати їх за ручку, неначе даму. І все ж таки...
Скотт слухав мовчки. Він і хотів би поспівчувати собакам Пікока, проте не знав, як це зробити.
На вродливому обличчі Пікока майнув вираз роздратування, але він засміявся:
— Ви надто довго жили на відлюдді. Три місяці? Надто довго, Скотті. Треба було приїхати, коли я посилав по вас першого разу. Навіть загони далекої дії і ті повертаються мало не щомісяця.
У Скотта, що був вищий на зріст, молодший, кремезніший, риси обличчя здавалися невиразними. Його до самих кісток пропекло сонце, і всі світлотіні були немов випалені. Трохи вирізнялися тільки пересохлі губи, потріскані в куточках рота, а під вяцвілими й насупленими бровами ховалися запалі очі — надто багато потрапляло до них піску, надто часто сліпило їх сонце. Пустеля зістарила і ніби стерла його обличчя, висушила все його тіло.
— Знаетег що тут про вас зараз плещуть?
Пікок навіть запгарівсл від задоволення; тепер, коли ця людина була поруч, його байдужість поступилася місцем симпатії.
— Хто плеще? — запитав Скотт, силкуючись підладитися під тон полковника.
— Та кажуть, що вас нелегко побачити, але ще важче почути! — Пікока аж розпирало від доброго гумору.— Вигляд у вас такий, ніби ви неспроможні видушити з себе навіть паршивенького слівця. Не можна так довго сидіти в пісках. У вас спопеляться всі нутрощі! Кт... краще ходімо звідси. Давайте провідаємо Шейлу, а дорогою і побалакаємо.