— Пане, — сказала вона сухо. Борис прокинувся з своєї задуми, без пам’яті схопився з крісла і став перед нею. — Пане, ви поїдете з сею панею, зараз-таки, сьогодні!
Борис глядів їй в бліде, гнівом передернуте лице, не знаючи, що й казати.
— Так, пане, я бачу, що вам не хочеться їхати, але ви мусите. В моїм домі довше нема для вас місця.
— Пані, — сказав Борис спокійно і повагом, — коли й надужив вашої гостинності, то прошу дарувати, але не знаю, чим я заслужив на ваш гнів.
— Не знаєте? Я вам скажу. Ви нечесно поступили собі, мій пане!
— Я?
— Ви, ви! За мою гостинність ви зводите з ума мою дитину! Що ви собі думаєте? Хіба ж ви не маєте натілько розуму, щоб знати, що вона не для вас? А коли не знаєте сього, то я вам скажу: не робіть собі марних ілюзій!
— Але ж, пані, — хотів було щось відказати Борис, та Трацька перебила його:
— Ані слова більше! Я все знаю. Не звиняйтесь, не вибріхуйтесь, бо то вам нічого не поможе. А, то гарно, чудесно! От які вони, патріоти та демократи! Вір їм, тули їх, а вони, як ті змії, таємно підповзають, щоб ужалити тебе в саме серце! І не бійсь, хоч демократ, а не звертає свої очі на сільських дівок, тілько он куди! Фарисеї ви, не демократи! Бога з серця викинули і думають, що всю мудрість поїли! О, як я погорджую вами! Як я ненавиджу вас! Ну, чого стоїте ту передо мною? Ідіть і збирайтеся, щоб вас ту віднині мої очі не бачили!
Борис пішов, не кажучи й слова більше, німий і нечутливий, як та машина, котру турнули і вона крутиться. Аж коли обвіяло його свіже повітря садка, обілляло ярке сонячне проміння, освіжили пахощі, зелень і шум дерев, аж тоді вернули його думи, ожила його свідомість.
"Що се таке? — думав він, стискаючи чоло долонями І бігаючи по своїй комнатці, мов звір по клітці. — Відкіля вона дізналася? Хто їй сказав? Чи вона нині тілько про все дізналася, чи, може, сама зразу всего догадувалася, а потому й бачила? Але коли знала давніше, то чому ж мовчала аж донині? А коли нині дізналась, то хто міг їй сказати?" І він почав перебирати всіх домашніх, та на нікого не міг попасти. Може, Густав? Та ні, сей коли б бачив, то відразу б накрив їх, сказав би до очей, не ховався б аж донині. На молодших паничів і думка його не спадала, бо знав, що Тоньо не такий, а Едмунд або спить до полудня, або волочиться кудись поза домом. В кінці здалось йому, що думка його найшла щасливий вихід з сеї путаниці. Може, Густя сама призналась? Характер її настільки прямий і чесний, що вона, мабуть, не знесла довше непевності і визнала матері свою любов. Ну, що ж, коли так, то не біда. Адже ж він згори знав, що мати Густина не похвалить такої любові своєї дочки, але гнів матері не лякав його. Він чув в собі силу і відвагу — проложити собі дорогу через життя і твердістю своєї волі, чесною працею і любов’ю здобути руку тої, котру полюбив, коли тільки вона покажеться того гідною. Оця догадка затим вспокоїла його. "Тілько з Густею розмовитися, то все проясниться, — подумав він. — А тоді забираю свої манатки, та драпака через гори додому. А до Міхонської нізащо не поїду, нехай собі, про мене, й по стінах дереться!"
Отак роздумавши, Борис вийшов в сад, чи не зустрінеться з Густею. І справді побачив її оддалік: ішла під руку з Міхонською, бліда, як звичайно, тілько бліді, міцно зціплені уста і помутнілі, немов слізьми запливаючі очі свідчили о внутрішнім зрушенні, котре насильно старалась скривати в собі, слухаючи ненастанного щебетання та голосного сміху молодої вдови. Борис наблизився до них, надіючись як-небудь улучити хвилинку, щоб розмовитись з Густею в чотири очі.
— А, от і наш лицар! — скрикнула весело пані Міхонська, побачивши його і простягаючи руку. — А ми якраз о вас говорили. Я розказувала Густочці, як мій покійний муж перший раз побачив вас ходячого по поруччю понад височенним стрімким берегом. Ну, Густочко, глянь тепер на сього елегантного, стрійного кавалера! Хто б його подумав, що перед якими-небудь десятьма роками він босоніж витворював такі штуки, немовби способився на линоскока! Ха, ха, ха!
Несказанно прикро і осоружно було Борисові слухати сю мову і се оповідання, і в душі своїй він побажав пані Міхонській попастися в сій хвилі до дідьчої мами в сусіди. А пані не переставала цокотати, все звертаючись то до Густі, то до Бориса.
— Ну, що ж, пане Борисе, ви вже зібрались? Поїдемо, зараз по обіді поїдемо. О, і в думці собі не покладайте, щоб я вас швидко пустила. Батька мого пізнаєте, він вас полюбить, як сина. Бідний батько старий уже став, не привик у хаті сидіти, а ще й без товариства. От утішиться! А знаєш, Густочко, пан Борис для молодих женщин дуже небезпечний чоловік! Ого-го! Вже я знаю, що знаю! Стережись його, люба моя! Та що, я буду твоїм добрим ангелом і заберу його від тебе, щоб, борони боже, теє-то!..
І, сміючись, вона погрозила пальцем. Густя спалахнула живим рум’янцем, а Борис аж зуби зціпив від гніву та натуги, щоб не вибухнути яким нерозважним словом.
— Що ж, може для кого й небезпечний, — сказала Густя, — а для мене ні.
— Чи так? Чи така певна себе? Ну, ну, я знаю, що ти завсіди розумна панночка, але ж, моя люба, з досвіду можу тобі сказати, що бувають хвилі, коли чоловік стратить власть над своїм розумом і над своєю волею, і то якраз перед лицем самої покуси.
При тих словах пані Міхонська зовсім не двозначно моргнула на Бориса. Той аж поблід і до крові пригриз уста. Густя також поблідла, завваживши те моргання і зрушення Борисове.
— Пані дарують, — сказала прудко Густя, — але, здається, мамця кличуть, я мушу йти.
І, не чекаючи відповіді, вона пурхнула в бокову доріжку і щезла в закруті.
— Прекрасна дівчина, правда, пане Борисе! — лукаво усміхаючись, сказала пані Міхонська.
— Гм, певно, гарна панночка, —з силуваним спокоєм сказав Борис.
— Що? Так холодно? "Гарна панночка"! Ех, пане Борисе, не богохульствуйте. То чудо не дівчина! Перла правдива!
— Що ж, пані, я на перлах не розуміюся, не можу знати, чи правдива, чи фальшива.
— Але я вам кажу, я! Мені можете вірити. А впрочім, знаєте, що я вам скажу! Гляньте мені прямо в очі!
— Пані іно що говорили о небезпеченстві покуси; позвольте, що я й собі візьму до серця сю пересторогу, — сказав Борис, спускаючи очі до землі.