Впрочім, не відразу і не без інших, давніших впливів виробились такі думки в Тоньовій голові. Перші зароди таких думок посіяв у нього батько. Пан Евзебій Трацький був колись дідичем обширних дібр в конгресовій Польщі. Але кинувшися з жаром до повстання 1863-64 року, він стратив усе і мусив емігрувати за границю. По п’ятилітнім житті в Парижі він прибув з родиною до Галичини, де за останки колишньої фортуни закупив убоге гірське сільце Н., щоб дожити віку на рідній — як говорив — землі. В багатстві колись був се звичайний собі панич, з підданими обходився не гірше і не ліпше, як найбільша часть його сусідів-панів, духовими інтересами, політикою і патріотизмом займався мало, ба навіть до повстання потягли його різні сусідські згляди і особиста амбіція та гаряча шляхетська кров. Аж огонь повстання, а опісля перебута на еміграції тяжка школа нужди, унижень та безцільної блуканини переробили його. Він набрався доволі ширших і свобідніших поглядів на світ і життя людське, позбувся многих шляхетських пересудів, навчився більше гуманного і людського обходження з простими та бідними людьми, ніж колись було в його звичаї, познакомився також з многими заграничними та еміграційними теоріями, котрі у околишніх шляхтичів в Галичині з’єднали йому назву фармазона, демократа і навіть комуніста. Звісно, теорії ті зовсім не глибоко ввійшли в його кров і були собі нічим більше, яке тільки теоріями, але все-таки вони в сполученні з його оповіданнями о повстанні, о перебутих терпіннях, о розмовах з людьми славними та переслідуваними за проповідь нових думок о суспільній та політичній справедливості,— все те на малого Тоня завсіди робило велике вражіння, показувало йому батька в якімсь чудовім світлі, немов в сяєві борця-мученика, все те, хоч і незрозуміле і мглисте, кидало в молоду, хлоп’ячу душу зароди того ідеалізму, того бажання загального добра і правди, без котрого чоловік, хоч і як спосібний, талановитий та учений, не зробиться правдиво великим чоловіком-горожанином. Звісно, батько ніколи досі не давав своєму синові, щоб так сказати, лекцій патріотизму і політичних ідей, ніколи навіть не заходив з ним в розмову на сю тему; він надто був занятий своїм господарством. І се було для...
III
А, втім, нараз, немов над самою його головою, роздався вистріл. Заревіли гори та дебрі відгомоном, а у Тоня разом забилось серце, затріпотілось якоюсь таємною тривогою. Що се таке? Він і думкою не міг збагнути, що його так перелякало, а прецінь не міг опанувати і прогнати переполоху. Швиденько обполоскав рибу, обвинув її в широке лопухове листя і обв’язав ціпкими ужовками хмелю, а затим, взявши її під паху, щодуху почав дряпатись горі берегом туди, де надіявсь застати брата. Щось немов перло його; незважаючи на корчі, дерся він вгору, коли нараз почув голос Едмунда.
— Тоню! Тоню! — кликав брат та таким зміненим, тривожним голосом, що Тоньові аж дух в груді заперло. Побіг горі лукою щодуху.
— Що таке? Що сталося? — крикнув він, побачивши Едмунда, блідого, як труп, недвижно стоячого насеред лісової доріжки.
— Я чоловіка вбив! — пробубонів Едмунд, січучи зо страху зубами.
— Чоловіка? Де? Якого? — питав Тоньо.
— Он там, на скруті стежечки. Я тілько що набив шротом, бачу — сойка закричала на гілечці близ землі. Я вимірив, але, заким стрілив, сойка злетіла. Бух! А ту щось як йойкне на доріжці та й покотилося он ту в ярок. Слухай, ще стогне!
Тоньо вже не дослухував, але побіг щодуху туди, відки доносилося стогнання. Стежка вела понад берег стрімкого і доволі глибокого ярка, куди впав пострілений, і відти доходило до слуху братів якесь тихе сумне стогнання, перериване гомоном якихось уриваних слів на незрозумілій мові. Туди на ті голоси побіг Тоньо. Він увесь трясся, мов в лихорадці, немов сам був причиною нещастя. Едмунд таки стояв, прикипівши до місця, і держав нещасну стрільбу в руках.
Ставши на березі ярка, побачив Тоньо на дні його двох жидів, одітих в якісь порвані нужденні і нечищеною нафтою засмальцьовані та провонялі шмати. Оба були ще не старі, але по немитих та забідованих лицях годі було пізнати, чи третю, чи четверту десятку літ доживають. Один з тих жидів, маленький ростом, сухенький та, очевидно, слабовитий, лежав на траві; його руки, лице і босі до колін ноги замазані були кров’ю; він стогнав зразу стиха, а коли побачив панича над собою, почав кричати чимраз дужче. Другий, здоровенного росту, з широкими плечима, рудим волоссям і подзьобаним віспою лицем, метушився коло раненого, приносив йому в пригорщах води з потоку, старався ніби промити рану, але на ділі тільки дужче та дужче обмазував кров’ю лежачого жидка, котрий також чимраз дужче починав стогнати та кричати, кидаючись, немов в страшенних болях.
— Що ту сталося? Де тебе ранено? — крикнув Тоньо, зіскакуючи в низ яру і зближаючись до недужого.
— Ох, убито мене! Окалічено навіки! Ох, болить! — стогнав жидок.
— Де болить? Де окалічено? — допитувавсь Тоньо, стараючись доглянути, відки у жида кров іде. Але той так кидався, що годі було доглянути.
— Ох, коли б я знав, що то за ворог, що за розбійник мене віку збавило! Ох, ох!
— То не ворог, ані розбійник, — сказав рішучо Тоньо, — то я, тутешнього дідича син. Надіюсь, що рана твоя не тяжка. Не бійся, ми спровадимо доктора, швидко будеш здоров!
— Ох, тутешнього пан дідича син! — простогнав жидок. — Ох, що за шкода! Нащо мені доктор, я буду вмирати! Ох, ох, а тутешнього пан дідича син до криміналу піде! Ох, ох, що за шкода! Але я тому не винен! Най би тутешнього пан дідича син осторожніше стріляло! Ох, умираю! До криміналу!
— Ні, сего не буде! Я його радше туй на місці уб’ю! — скрикнув другий, здоровенний жид і вхопив Тоня величезною брудною рукою за комір. — Скоро мій брат умре, то я й тебе уб’ю, чуєш, паничу! Обох вас ту разом закопаю, а сам піду в світ і — пропало!
Страшна погроза, дика ненависть світилась в очах того велетня. Його могуча долоня здавлювала Тоньову шию, — не було що й думати о обороні.
— Ох, Елькуно! — скрикнув ранений жид. — Що ти здурів, чи що? Пусти панича, на що се придасться його страшити? Хіба він того хотів? Ох, ох! Бідний панич, бачиш, як поблідло!