Хоч цар і впевняв його, що ніяким доносам віри не дає, а все ж таки донощиків до себе кличе, значиться, хоче їх слово почути. Хто знає, з чим вони наговоряться на муках.
А до того все ж це свої люди. Хоч як погано Кочубей і Іскра відплатили гетьманові за його добро, а все ж таки знищити він їх не хотів, хоч би тому, що родини їх, а то й другі люди можуть невинно потерпіти, от і Апостола тягнуть у це діло...
І гетьман покликав Апостола до себе
— Товаришу! Маю тебе за чоловіка чесного і певного. Те, що скажу тобі, мусить лишитися між нами. Любов Федорівна доскочила свого. Доносами доти наскучала Москві, доки цар не велів мені зловити донощиків і доставити йому.
Апостол вірити не хотів. Догадувався чогось, а все ж таки не сподівався, щоб воно вже сталося,
— І тебе туди вмішали.
— Мене? — і Апостол, зжахнувся. — Хай мене грім ясний уб'є, коли я туди свої пальці сунув!
— Не потребуєш мені казати, але цар так гадає, жадає, щоб я і тебе йому післав.
— А ваша милість?
— Не бійся, я тебе не видам. Товариша й одномишленика свого Мазепа в руки катів не передасть. Апостол подякував гетьманові.
— Але мені хочеться, — говорив дальше Мазепа, також і Кочубея рятувати. Він свекор твоєї доньки, батько Мотрі, мій колишній товариш. Погане діло посилати такого чоловіка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що циган завинив, а коваля повісять.
— Любов Федорівна завинила в тому ділі, — сказав Апостол, — а Василя Леонтійовича, якщо ваша милість можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте! Він людина стара і дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому видержати московський допрос? Спасай його, Іване Степановичу, спасай!
— Сам він себе мусить спасати— відповів значуще гетьман.
— Себто як?
— Ти не молодик, товаришу, щоб тобі розум лопатою до голови вкладати. Кочубей живе у Диканьці. Він уже кілька місяців не був у Батурині, відмовляючись нездоровлям. Я маю царський приказ зловити його. Завтра вранці пішлю туди Трощинського й Кожухівського, дам їм кілька сотень людей, щоб наказ царський сповнили. Нині про це ще ніхто не знає, тільки ти, розумієш?
— Розумію, милосте ваша. Україна велика.
— Так, так, Україна велика, а там Запорожжя, Дон Крим, чимало місця на світі.
Апостол обіймив гетьмана за коліна, подякував
Гетьман перехрестився.
Не буде ж Кочубей таким дурнем, що, діставши в вістку, сидіти в своїй Диканьці і дожидатися гетьманових сотень. А втече — так усе буде добре. За той час перемелиться, і мука буде.
Як Мазепа перейде до Карла — тоді хай собі Кочубея питають як хочуть. Діла він не попсує.
Післанець від Апостола прибув у Диканьку скорше від гетьманових післанців.
"Василю, спасайся, утікай".
Кочубей післав по Іскру, і вони перебралися через Ворсклу. Трощинський і Кожухівський не застали їх у Диканьці. Перетрусили двір, питали людей — нема, утікли.
Три дні гонили за ними, як за зайцями хорти.
Одні казали, що втікачі на Коломак пішли, другі, що до Самари, а треті, що вони в Красному Куті сидять.
Гетьманський приказ був зловити їх і доставити в Фастів. Він гадав, що коли Кочубей не сховається впору, так якийсь час затримає його в Фастові, підібравши відповідний викрут.
Та гетьманові плани помішав не хто другий, а сам таки Василь Леонтійович, і не кому, а самому собі на згубу.
Хоче кого покарати Господь, так розум йому відбере.
На таке і з Кочубеєм вийшло.
НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ
Не спіймавши Василя Леонтійовича, Трощинський і Кожухівський заїхали в Ковалівку, де проживала Любов Федорівна.
Було це саме на священномученика Василія. Рано-вранці наповнилося просторе подвір'я Кочубеєвого двора гадяцькими полчанами Трощинського, охочекомонниками Кожухівського і сотнею волохів.
Люди були лихі, що три дні товклися з місця на місце, їх обгортав гнів, яким лютують мисливці, коли їм не вдасться зловити звіря. Перетрусили весь двір, але Кочубея і тут не знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчів і смачного питва.
Втомлені, невиспані і голодні, кинулися заспокоювати голод і спрагу. Поводилися, як побідники в завойованому краю.
Врешті пригадали собі, що в Кочубея є родина, жінка й діти.
—Де Любов Федорівна?
— В церкві.
Начальники, не надумуючись довго, рішилися взяти її в церкві.
Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги з церкви і забрати родину Кочубея, як вона вийде по скінченім богослуженню. Ні, Трощинський післав туди сотню волохів під проводом їх ротмістра Костя Великого і його трьох підручників.
Волохи окружили церкву, Кость Великий і його підручники увійшли в святиню.
Незважаючи на службу Божу, підійшли до Кочубеїхи.
— Його милість гадяцький полковник кличе Любов Федорівну до двора.
Любов Федорівна глянула на ротмістра і його підручників, догадалася, в чім діло, і відповіла рішучо:
— Не піду з церкви, нехай постражду між олтарем, як Захарія.
Вроджена гордість і розуміння того великого значіння, яке в краю мав її муж, не давали їй покоритися на силі.
Біля неї сиділа невістка, Апостолова донька. Тая знала про добрі зв'язки свого батька з гетьманом і покладалася на них.
— Ходімте, мамо. Покорімся приказові влади, Христос, Бог наш, велів віддати кесареві, що кесареве, а Богові, що Боже.
— Зате й терплю, що кесареві кесареве віддати хочу.
Народ у церкві зворушився.
Священик не переривав богослуження, але ніхто не слухав його. Народ дивився на Любов Федорівну як на ктиторку і благодительку святині і хоч не любив Кочубея, як узагалі не любив панів, а все ж таки поважав його і його родину за те, що були вони щедрі для церков і монастирів і не глухі на голос людського горя.
Усіх сильно вразив напад узброєних старшин православної віри на церкву православну.
До чого ми дійдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотіти від чужинців, католиків і лютеран, коли православні старшини під час богослуження вдираються у православну церкву і починають ґвалт? Народ шумів. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний.
— Мамо! Не доводім до кровопроливства, до ще більшого зневажання святині!
Насилу вговорили Любов Федорівну, що вона вийшла із церкви.
Перед церковними воротами чекала її коляса. Сіла з невісткою, волохи окружили колясу і поїхали до нового двора.