На той час я вже знав, що якась душевна роздвоєність притаманна всім Ройсам: очевидно, багатьом з них не давали спокою їхні гроші, певно, тому, що частково брали початок з работоргівлі. Кеті не розводила щодо цього ніяких теорій — їй було досить власних припущень, простих і переконливих. Вона й далі твердо стояла на своєму.
її чоловік, Скотті/ червоновидий, гарячої вдачі фермер, свого часу воював у Іспанії (мені це здавалося неймовірним), а тепер жив собі у вузькому світі ділових паперів, книг обліку надоїв, газет, журналів, книжок, телевізора, собак, пляшок і рушниць. Коли Скотті починав про щось говорити, спинити його було важко, а він усе дужче й дужче розпалювавсь і дедалі червонів на виду. Та дивна річ — той-таки Скотті виявляв куди більшу терпимість до пацифізму дочки, ніж Кеті. Безтурботна, зичлива, манірна, як усі жінки з заможних верств, вона, проїе, надто зневажала своїх ворогів, яких так добре знала, і не могла піти з ними па компроміс, а отже, пе могла піти на компроміс і з власним батьком, і з усім, що він обстоював.
Кеті повезла пас у своїй малолітражці оглядати старий ройсівський Толл-хауз. То був кам'яний будипок, зведений ще у вісімнадцятому сторіччі якимсь Ройсом, що збирав мито за користування прилеглою дорогою і каналом, нині давно вже занедбаними. Кеті успадкувала його від своєї бабусі. Вона погоджувалася продати будинок Рупер-тові, але за однієї умовп: щоб за нею лишилося право відкупити його назад, якщо Руперт колись надумає продати; до того ж у документах на будинок було записано, що він може бути проданий тільки комусь із Ройсів.
— Рендолф теж має його па оці,— скааала Кеті.— Хоче розчистити старий канал, щоб наповнити одне з отих своїх химерних озер. Однак йому я не продам.
— Який чудовий будинок! — захоплено мовила Джо. Будинок був простий, але гарненький, і одразу мепі
сподобався; одначе Руперт ледве позирнув на нього. В садибі стояв приземкуватий корівник, з якого можна було зробити стайню. Ми сиділи в кухні з дружиною одного 8 найманих робітників, що тимчасово жив у будинку, а у вересні від'їжджав з сім'єю до Австралії, і коли Пені сказала, що я сам австралієць, та жінка спитала мене, чи не знаю я там такого містечка Свонхілл на річці Меррей.
— Дуже добре знаю,— відповів я.
— То оце ж туди ми їдемо,— сказала вона.— Там потрібен Доглядач джерсіііської худоби.
Далі ця молода, кмітлива з вигляду жінка спитала мене, чи є там школи для дітей.
— Я маю на увазі пристойні школи,— додала вона.
Я подивився на цю апглійку, що жпла за годину їзди від Лондона, згадав, яка сільська школа в Уошбериі, та й середні школи трохи далі в окрузі — у Бсйсінгстоку чи Оксфорді,— і просто пе знав, що їй відповісти.
— Навіть тридцять років тому,— сказав нарешті,— ви могли б здобути в тому глухому містечку кращу й сучаснішу освіту, ніж ваші діти колись матимуть тут.
Вона була вражена й потішена, зате Пені голосно засміялася, не ймучн мені віри. Я аж почервонів від гнівуі та навіть і Кеті сказала:
— Облиште, Джоку. Це вже якась фантастика.
В деяких речах апглійці надто темпі, щоб з ними сперечатися, отож я не став нічого доводити, хоча й не подарував Пепі її глузливого сміху. Певно, це було в неї від матері, але Кеті завжди говорпла так щиро, спокійно й зпч-лисо, що відразу ставало ясно: вона просто нездатна когось образнтн, а от Пепі могла дуже образити людину, часто цілком свідомо.
— То як, чи купуєте? — запитала Кеті в Руперта.
— Якщо Джо хоче...— одказав віп.
— ХочуІ — озвалася Джо.
— Гаразд,— сказала Кеті.— Докумепти у Скотті. Оформимо все потім, але гроші мепі потрібпі до п'ятнадцятого числа цього місяця.
Будинок із землею коштував шість тисяч, і Руперт погодився. Тепер Джо мала свою заміську садибу, і обоє, здавалося, булп щасливі — принаймні на той час.
Розділ одинадцятий
В Амстердам ми летіли особистим літаком Фредді і дорогою розпитували його про наступну параду в Амстердамі.
— Там ви зустрінете впливових фрахтовнків і нафтопромисловців, що мають визначити взаємовигідні фрахтові ставки на перевезення рідкого метану,— пояснював пам •Фредді.— Нафтові компанії вимагають низьких ставок, |а ми прагнемо нагнати ціпу. Вони не хочуть нести додат-г
і 77
кових витрат на паливо, стоянки в портах, утримання екіпажу й страхування, тим часом як наша мета — принаймні поділити ці віітратп порівну. Отож і будемо виборювати своє. З одного боку голландські, англійські й французькі нафтові компанії, з другого — голландські, шведські, німецькі, французькі й наші судноплавні.
— Оце вже й маєте невеличкий загальноєвропейський ринок,— сухо зауважив Руперт.
— На такому рівні ми завжди його мали,— сказав Фредді.
Пробиваючись крізь хмари, наш літак різко сіпнувся.
— Гоп! — мовив Фредді.— То вам і досі пе до душі ідея прпєдпапня до шести держав? — запитав Руперта.
— І думати про це пе хочу,— відповів той.
— Я так і не бачу сенсу у ваших доказах.
— Надто багато вигадають па цьому німці,— оце все, що я можу сказати.
— Це пе аргумент,— заперечив Фредді.— На таке тепер ніхто не зважає.
Літак жалісно завив і, розтинаючи носом хмари, взяв курс униз, до сімдесяти островів і п'ятисот мостів старовинного й багатого торгового міста, що розкинулось на величезній піщаній дамбі по берегах Зюйдер-Зее. Прогудівши вад передмістями, він, мов качка, що сідає на воду, випростав пласкі поги й приземлився.
Ми стали чекати. Фредді мав-дивовижний звичай спокійно дожидати, поки все прийде до нього само собою. Він простояв біля літака пе більше хвилини, як нас оточили офіційні особи, обслуга, машини. Так само спокійно чекав він і згодом у готелі "Ройял-Амстердам", де все теж влаштувалося само собою.
— Ви живий приклад того, чому владарює панівний клас,— іронічно сказав йому Руперт.
— Треба мати голову наг плечах,— озвався Фредді, по-илескавши себе по лобі.— А Джек як був моряцюгою, так ним і залишиться.
Фредді не сказав обслузі ні слова, і все ж ми тут-таїш пройшли через митницю й імміграційний пункт, наші речі двічі повантажили й розвантажили, а нас одвезли до готелю, зареєстрували Й провели в наші номери, де на Фредді вже чекали з десяток телеграм і секретарка. Все робилося само собою, як і сподівався Фредді.