І тут я почув голос, що його й чекав почути того вечора:
— Руперте! Це ви?
— Здрастуйте, Ніно,— спокійно мовив Руперт і потиснув їй руку.
Я сподівався побачити жінку, дуже схожу на Джо. Чому — й сам не знаю. Можливо, ще вродливішу, але чимось подібну. А Водоп'янова була невисока на зріст, проста на вигляд, з каштановим волоссям і жвавими відкритими очима. Мені відразу пригадалися старі групові фотографії російських революціонерів, знятих так, як знімалися тільки росіяни й тільки революціонери. Серед них завжди була якась гарненька жінка, але якщо тих чоловіків вгадують як героїв, то по жінках в історії революції, мабуть, не лишилося й спомину — адже її творять чоловіки. В очах цих жінок бачиш цілеспрямованість, жіночу строгість, душевну цнотливість, свідомість свого обов'язку й вірність великій благородній справі, якій вони щиро й безкорисливо віддали все, що могли. Такі с&мі очі були і в Ніни Водоп'янової, і хоч моє враження від тих старих фотографій, безсумнівно, перебільшене, проте ті трохи старомодні жінки завжди здавалися мені гідними захоплення. Ніна поводилася спокійно, цілком упевнено й водночас делікатно, але була явно не па місці в цій дипломатичній теплиці. І от дивна річ — поряд з нею і Руперт несподівано набув загадковості, неначе й він належав не до цього, адо якогось іншого світу.
Я пильно, мов заворожений, спостерігав за ними.
Вони обмінялися поглядом, який у щасливого подружжя свідчить про куди глибшу духовну спорідненість між чоловіком і жінкою, аніж просто шлюбний зв'язок. Я певен* вони й не здогадувалися, що виказують себе, і навіть забули в ту мить, де вони.
— Як Роланд? — нерішуче запитала Ніна.
— Дуже добре,— відповів Руперт.— Він вчиться у французькому ліцеї.
Тепер мені смішно пригадувати ці банальні фрази, але тоді вони не здавалися мені такими банальними. Я вже намірявся тихенько зникнути, щоб вони могли дати волю своїм почуттям, коли раптом не знати звідки, наче якимсь чаром, з'явилася Джо, і Руперт аж розгубився: мабуть, і він не міг зрозуміти, як це Джо примудрилася наспіти так скоро. Чи, може, ми троє стояли там ддвше, ніж нам здавалося?
Ніна рвучко обняла Джо, і, побачивши їх разом, я вже не мав сумніву, котра з них сильніша, а котра слабкіша, котра має в житті мету, а котра погрузла У вузькому світі дрібних інтересів і не бачить перёд собою ніякої перспективи. І коли я отак порівняв їх, мені стало жаль Джо.
Розмовляючи, їм доводилося перекрикувати навколишній гомін, аж поки Джо здогадалася повести Ніну до оранжереї, під пальму, де було трохи тихіше. Руперт поплентався слідом, а за ним і я, намагаючись угадати, що буде далі.
— Та нічого особливого не сталося. Джо запросила. Ніну до обіду на середу, але та сказала, що не певна, чи вдасться їй прийти, бо, можливо, її не буде в Лондоні.
— У вас є телеф<зв? — спитала Ніна й пообіцяла подзвонити наступного дня і сказати точно.
Джо попросила Руперта позначити середу в своєму записнику, але він нічого не чув.
— Руперте,— різко мовила до нього Джо,— ти що —• заснув? і
— Що таке? * І
— Ти зможеш у середу заїхати по Ніну до торгпредства, якщо вона буде вільна? —1 спитала Джо.
—" Ну звісно.
Тієї ж хвилини якомусь росіянинові негайно знадобилась перекладачка, і Ніна, вибачившись, відійшла від нас.
Ми трохи почекали її, але вона не поверталася. Тим часом хтось відрекомендував нас мадам Коріній, молодій дружині російського дцдломата, що була вдягнена так само вишукано, як і Джо. Власне, й усі інші присутні росіянки не відрізнялися вбранням чи манерами від західних жінок. Я завжди звертаю увагу на те, як одягнені жінки, отож примітив, що па мадам Коріній була дуже елегантна сіра сукня з важким срібним кольє; запам'ятав, як була одягнена Джо і навіть місіс Солдатова, дружина посла ~ (до речі, дуже мила жінка), а от що було ий Ніні Водоп'яно-вій, ніяк не міг* пригадати, тільки-но попрощався з нею. Я не' міг пригадати навіть кольору її вбрання, хоч добре запам'ятав кожну рису обличчя.
У мене майнула думка: мабуть, Ніна не зовсім типова серед сучасних молодих радянських жінок, що виглядають майже так само, як і їхні західні сестри. Потім я згадав про Пепі і вирішив, що, незважаючи на її екстравагантність, вона й Ніна — дві жінки, яких справді можна порівнювати, бо вони єдині з усіх знайомих мені жінок були так очевидно захоплені якоюсь ідеєю.
Коли ми вже прощалися, Ніна квапливо підійшла до нас, усміхнулася до Джо й сказала:
— Так, я буду у вас в середу. Ви, Руперте, заїдьте по мене о третій до торгпредства.
— От і добре,— мовив Руперт.
— Просто чудово,— підтвердила Джо чарівним оксамитовим голосом.
— Олексій просив передати вам вітання,— сказала їм Ніна.
Олексій був її чоловік, той самий, якого врятував. Руперт,— енергійний і життєрадісний російський богатир, коли вірити Рупертовій характеристиці,— і мене цікавило, що могло пов'язувати з ним Ніну. Але з'ясувати це я не мав ніякої надії. В усякому разі, моє уявлення про Ніну було тепер достатнім, щоб захопити мене, і я чекав нагоди докладніше розпитати про неї Руперта. Ти по дорозі, додому почув, як Джо сказала йому:
— Ти не вважаєш, що Ніна мала дуже елегантний вигляд?
— Аж ніяк,— коротко відказав Руперт.— Навпаки — зовсім не елегантний.
— Як ти можеш так казати? Б'юсь об заклад, що її костюм куплений у Лондоні чи Парижі.
Але Руперт не схотів більше говорити про Ніну, і м.ені вдалося, що Джо образилась, хоч я й не був у цьому певен.
Повернувшись до своєї мебльованої кімнати, я застав там Пепі. Чекаючи мене, вона їла диню, яку знайшла в холодильнику. Вона сказала, що їй потрібні гроші заплатити за квартиру, і хоч я ніколи не питав її, на які кошти вона живе (загалом вона вважалася студенткою одного з другорядних коледжів при Лондонському університеті), проте здогадувався, що їй сплачують якусь допомогу із десятка спадкових родинних фондів.
— А що ти робиш із своїми грішми?— спитав я, не маючи великої охоти розлучатися з власними, бо знав, що ніколи не одержу їх назад.
— Ой, не став дурних запитань,— відказала Пені.
— Тоді не буде тобі ніяких грошей,— твердо мовив я.
Вона допитливо подивилася на мене, немовби вимірюючи мою рішучість. Потім, збагнувши, що я раптом виявив трохи сили волі, промовила: