Наступної суботи привозь свою сім'ю До нас в Уош-берн,— звелів він Руперту,
— На чай?
*— Ні. На цілий день. Можете виїхати поїздом о дев'ятій двадцять. Якщо не маєш своєї машини.
— Приїдемо поїздом,— сказав Руперт. Машини він не мав.
— Я вишлю когось на станцію, щоб зустріли вас.— Це було заради Джо. Для самого Руперта старий ніколи б такого не зробив. Але до гарненьких жінок він був небайдужий.— Гляди, щоб отой таксист на станції не підбив тебе на поїздку^ ним. Він злупить фунт, а я не хочу, щоб ти платив цьому здирникові. Треба буде подбати/щоб у нього забрали права.— В агатових очах старого заблищали насмішкуваті вогники.— Фло буде рада тебе побачити,— сказав він.— Ти ж у нас тепер щось ніби герой, чи не так?
— Не будемо говорити про всі ці дурниці, дядечку Рендолф,— вимогливо мовив Руперт.
— Найліпше заняття для такого, як ти, це політика, за прикладом Артура й Пола.
— Але ж я не маю наміру вдаватися в політику,— відказав Руперт.— Я хочу пристати до діла Ройсів, от з цього й почнемо.
Найкраще, що ти зможеш робити для нашої компанії, це стати політичним діячем і боротися проти прихильників загальноєвропейського ринку. Саме там вирішується доля фірми, а не в отих бісових грандіозних планах, що їх плекає Фредді.
— Яка політика може врятувати вас від "Спільного ринку"? — запитав Руперт.— Тільки не ваша партія. Адже там усі стоять за нього. ' .
— То урядова кліка, а не партія. А ти сам не поділяєш цих поглядів?
— Ні. Принаймні поки що.
— Тоді ти можеш стати нам у пригоді. Мені досить вамовити слово, і тобі знайдеться місце. Ти ще відносно "молодий.
— Але ж я не належу до торі,— сказав Руперт, знаючи наперед, яке буде дальше запитання.
— А хто ж ти? — спитав дядько Рендолф.
— Не знаю, але, здається, схиляюсь більще до соціалістів. Останнім часом мені стало важко визначати свої політичні симпатії.
— Мушу тобі сказати, що з соціаліста користі нам буде мало. Досить з нас і одного в роду.— Його єдина дочка Кеті стала комуністкою і пішла з дому.— Поміркував би ти як слід відносно політичної кар'єри. Я можу поговорити про тебе з Кріклвудом.
— Ні, не треба. — твердо відказав Руперт.— Дозвольте мені самому подбати про своє політичне обличчя.
Рендолф знизав плечима.
— Ну що ж, як хочеш. А тим часом піди нагору до Фредді, подивись, чи не знайдеться там чогось для тебе. Адже вся наша сила тепер там,— саркастично докинув він.— Саме туди ти й намірявся з якимсь проектом, чи не так?
— Еге ж.
— Він знайде тобі діло до смаку, будь певен.
— Сподіваюся,— сказав Руперт.
Він не дуже зважав на старого і його грізний вигляд — адже ця розмова була чистою формальністю. Руперт зберігав порох для Фредді, що фактично керував тепер фірмою. Саме Фредді був людиною, яка могла запровадити його план у життя.
* * *
Руперт ішов де Фредді з дуже простим планом дій. Чимале місце в цьому плані посідав висновок, якого він зовсім недавно дійшов: добрі давні часи для Британії і, зокрема, для фірми "Ройс" — однієї з найбільших суднобудівних і судноплавних компаній — минули без вороття. Побувавши в Росії, він не міг не збагнути, що нерозумно дивитись на цю країну, яка відроджується, мов фенікс, і вдавати, ніби тобі до цього байдуже. Цю очевидну істину Руперт осягнув не відразу, але зрештою таки осягнув.
Фредді розумів усі ці речі не гірше за Руперта, проте розумів їх по-своєму. Тим часом як Руперт прагнув розв'язати проблему, Фредді в основному шукав шляхів, щоб пережити її і обернути собі на користь. Він був майже одного віку з Рупертом, одягався і жив підкреслено по-сучасному, хоча також носив хусточку в рукаві. Але Фредді був справжнім зубром. На своєму робочому столі він не держав ні паперів, ні тек, ані навіть ручки чи олівця — лише п'ять телефонних апаратів різного кольору, з допомогою яких підтримував прямий зв'язок з верфями, біржовими маклерами, технічними консультантами, банками й страховими компаніями. Замість паперу й ручки на стіні позад нього висіла велика шкільна дошка, завжди вкрита складними викладками й підрахунками, де він перекреслював червоною крейдою невигідні варіанти. Складалося враження, що Фредді працює тільки стоячи й ніколи не сідає за стіл. Кабінет його являв собою довгу світлу кімнату (чи, власне, половину кімнати) з голими стінами. Він був обставлений в діловому сучасному стилі: чорні шкіряні канапи й неяскраві килими на підлозі.
Я вже знав звички Фредді, тому впевнений, що він одразу ж сказав Руперту:
— Ходімо до залп засідань.
І перший пішов з кабінету через подвійні двері, що самі безшумно зачинилися за ними. Двері вели до білої зали з розкішною голубою з позолотою стелею і такими самими колонами,'що підтримували легке склепіння. Майже всю його площу займав масивний стіл у вигляді підкови, а ніші між колонами були заповнені портретами одинадцяти покійних Ройсів — ретельно виписаними й дуже схожими. З відкритого краю великого стола стояв менший, старовинної роботи столик, що немовби замикав підкову, з'єднуючи її кінці; а над ним висів портрет ще молодого моряка — дядька Рендолфа, що насправді терпіти не міг моря.
Найвизначнішою частиною зали був "кавовий куточок" — невелика прямокутна ніша з вікном, де стояв квадратний столик і чотири плюшеві канапки. Він скидався на розкішний кабінет у якомусь дорогому старовинному ресторані.
— Можемо випити кави,— сказав Фредді Руперту, коли воци сіли в цьому куточку.— Єво! — гукнув він, і з-за невидимих дверей вийшла молода офіціантка.
За дверима була сучасна кухня з обслугою із п'яти чоловік.
— Люблю, коли вона отак з'являється,— засміявся Фредді.— О цій порі ми звичайно п'ємо тільки каву. Але ви можете замовити все, що забажаєте.
— Мене цілком влаштовує кава,— мовив Руперт до Єви, і вона зникла за дверима.
Руперт озирнувся навколо й сказав, що ідея з кавою йому подобається.
— Це останнє, що ми зберігаємо із старого кавового будиночка,— зауважив Фредді.— Я можу зрозуміти, чому в ті дні всі справи починалися за кавою. Це ж чи не найкраще в нашому ділі, Руперте, що його можна робити де завгодно, треба лиш мати голову на плечах. За тих давніх часів Ройси тримали всі біржові операції в своїх циліндрах (раби, меляса,— саме з цього вони починали), та й сам я міг би тримати все в голові, а то й в капелюсі.