— Я ж сказав тобі,— відповідав він.— Просто я зрозумів, що мати гроші не так уже й погано, коли пускати їх на діло.
" Це звучало не дуже переконливо.
— Нехай так,— підозріливо вела своєї Джо.— І все ж таки мені хотілося б знати, що сталося з тобою в Росії.
Підозріливість була вродженою рисою Джо: вона жила, мов сполохане звіря, яке мусить повсякчас стерегтися небезпеки з усіх боків.
Руперт відбувався смішками.
— Ну чого б ото я турбувався,— розраджував він її.— Росіяни знову зробили з мене капіталіста. Тобі б тільки радіти з цього.
; Я бачив, як Джо вдивлялася ц Рупертове спокійне обличчя з притаманним йому виразом noblesse oblige а тоді невдоволено знизувала плечима!.
— Ну що ж, коли ти не хоч^ш сказати, то я й не питатиму більше.
— Слово честі, Джо,— відказував він,— тут немає ніяких таємниць.
Та все ж таки якась таємниця, очевидно, була, але Джо, хоч їй і довелося залишити Руперта в Росії в товаристві Ніни Водоп'янової (саме тоді захворіла їхня дочка Тесе, і з цієї причини Джо повернулася додому), не мала серйозної підозри щодо Руперта й тієї росіянки.
Я багато разів був свідком таких розмов між ними, але цю, про яку щойно розповів, почув уперше, коли Руперт запросив мене до себе додому на обід. Ми поїхали в метро, а потім піднялися пішки до їхнього старого будинку в Хемпстеді. Щодо мене, то я краще взяв би таксі, але Руперт завжди намагався (часто аж надміру) жити просто, марно витрачаючи на це силу часу й енергії.
Джо була дуже вродлива жінка, але така несвідома своїх жіночих чарів, що вся її снага й чесність нерідко пропадали даремно, виливаючись у бездонну прірву Жіночого темпераменту, в раптові спалахи роздратування, Ьро які вона потім шкодувала, бо ненавиділа всяку жорстокість. Ми якось навіть посварились з Рупертом, коли я дорікнув йому, що він ніколи не спробував пояснити Джо, що з ним діється насправді. Але загалом вони були доброю парою, і секрет їхньої подружньої злагоди, як я гадаю, полягав у тому, що вони не зважали ні на чию мораль, крім своєї власної, а це майже завжди давало чудові наслідки.
Коли ми прийшли, Джо зосередила всю свою увагу на мені, проте не забувала обдаровувати Руперта променистою усмішкою, хоч. він цього й не помічав. То були своєрідні лестощі — наче й після п'ятнадцяти років подружнього життя вона думала тільки про нього.
— Гадаю, ви вмієте їздити верхи,— мовила вона до мене.
— Ні,— признався я.— Що завгодно, тільки не це. Вона з цікавістю розглядала мене.
— Який жаль,— сказала на це.— Я думала, всі австралійці їздять верхи.
Джо не вкладала в свої слова справжнього почуття, і тому на її зауваження можна було не відповідати. х
1 Благородство зобов'язує (франц.). 29
— В усякому разі,— провадила вона далі,— діти будуть раді з вами познайомитись. Руперт часом такий нерозумний. Йому байдуже до своїх родичів. Добра половина їх живе буквально за два кроки, але він ніколи не завдасть собі клопоту побачитися з ними. А дітям же потрібні всякі там дядечки й тіточки. Я завжди хотіла матц дядечка в Австралії, щоб він приїхав і забрав мене з собою на вівчарську ферму серед чагарів, де, як хтось мені казав, навіть до вбиральні треба їздити верхи. Який чудовий край для малечі!..
Джо мала рацію. Я й сам провів дитинство на Меррей-' рівер (воно багато чим було схоже . на дитинство Тома Сойєра) і вважав австралійські чагарі справді прегарним місцем для дитячих розваг.
Поки подадуть обід, Джо послала нас прогулятись у садок, і ми рушили через кімнати старого будинку. Колись він належав Рупертовій матері, а коли Руперт одружився, вона відписала будинок йому. Сам Руперт хотів найняти квартиру, але Джо заприсяглася, що покине його, якщо він відмовиться жити в подарованому будинку. Руперт мусив поступитись! навіть переписав право власності на ім'я Джо. Отож він і тепер ішов через будинок так, наче все тут належало не йому. Він взагалі ніколи не виявляв цочуття власності.
То був особняк пізньогеоргіанської доби, з великою садибою, комфортабельний і пишний усередині, але знадвору вже трохи побляклий, мов лондонське осіннє листя. Джо порядкувала в ньому разом з дівчиною-італійкою з Калаб-рії, на ім'я Анджеліна, котра, як і сама Джо, народжена була владарювати й настільки вросла в їхню сім'ю, що дозволяла собі сваритися з ними і мала свої суворі вимоги до поведінки Руперта. Анджеліна й Джо завжди сперечалися через кожну дрібницю, знаходячи в цьому,чималу втіху.
З вітальні до саду вела засклена тераса, де тхнуло рибою і собаками. Руперт завжди скаржився, що там тхне фермою, а Джо відказувала на це: "Ну що ж, я й сама з ферми". І їо була правда, коли можна назвати фермою їхній родинний маєток у Кумберленді.
У садку мати Руперта, що приїхала до них у гості чи то з Парижа, чи з Женеви, чи ще звідкись, де звичайно проводила цю пору року, походжала по вогких квітниках у садівницьких рукавицях та елегантному паризькому костюмі від Пату чи від Шанель і садовими ножицями з нержавіючої сталі відтинала все зайве, що потрапляло їй під руку! сухі галузки, зів'ялі квітки, доврі пагони.
— Ти ж зіпсуєш собі туфлі,сказав їй Руперт.
— Ой! — Вона подивилася н^і свої чепурні черевички на високих підборах.— От нещастя:! Я зовсім забула.
— Така втрата,— докинув Руперт.
. — Не будь моралістом,— задирливо, але лагідно сказала його мати. Тоді помітила мене.— А, то оце ви і є! — мовила й, звівшись навшпиньки, поцілувала мене в підборіддя. Вона була напрочуд безпосередня жінка.
— Я вже докопалася до вашого походження,— провадила вона далі.— Певно, ваш дідусь — той Ройс, що втік сто років тому чи то з чиєюсь шпагою і мундиром, чи то 8 чиєюсь нареченою. Він був тоді військовим, а після того, як заплямував себе, всі думали, що він подався в ченці, бо після втечі багато років жив у Палестині. До Австралії він поїхав, як видно, зовсім старим, і, мабуть, був двоєженцем. Можливо, батько ваш — незаконна дитина. Ваш дід розтринькав усі свої гроші ще замолоду. Він належав до нечистої, як тоді вважали, лінії родини — до тієї самої, що й Фредді. Ця гілка виросла на порожньому місці. Отже, ви ближчі до Фредді, аніж до Руперта. Але з вигляду ви справжній Ройс. Б'юсь об заклад, що ви маєте й іншу нашу сімейну прикмету — довгий великий палець на нозі.