Будинок пришвартували до високої горобини. Тато Мумі-троля міцно прив'язав швартову мотузку до свого посоха й увіткнув його просто в дашок комори.
– Не смійте ламати суфлерську будку! – верескнула Емма. – Це вам театр чи казна-що?
– Напевно, театр, якщо пані Емма так каже, – покірно мовив Тато. – Але ніхто з нас не знає до пуття, що воно таке…
Емма мовчки витріщилася на нього, похитала головою, пересмикнула плечима і, зневажливо пирхнувши, далі заходилася підмітати.
Мумі-троль, задерши догори голову, розглядав квітучу крону високого дерева. Рої бджіл та джмелів дзижчали поміж білих квіточок, стовбур гарно вигинався, утворюючи немов колиску для якоїсь крихітки.
– Сьогодні я спатиму на дереві, – раптом випалив Мумі-троль.
– Я також! – одразу підхопила Хропся.
– І я! – закричала Маленька Мю.
– Ми спатимемо вдома, – категорично не погодилася з сестричкою Доня Мюмлі. – На дереві можуть повзати мурахи. Якщо тебе вкусить хоч одна, ти розпухнеш і станеш така велика, як помаранча.
– А я й хочу стати великою! Хочу стати великою! Хочу стати великою! – розвередувалася Маленька Мю.
– Будь слухняною, – вмовляла крихітку сестра, – бо прийде Мара і забере тебе з собою.
Мумі-троль усе ще стояв мов заворожений, розглядаючи зелене склепіння листя над головою. Йому здавалася, ніби він удома, в Долині Мумі-тролів. Він почав насвистувати собі під ніс, розмірковуючи, як приладнати мотузяну драбинку.
Але тут налетіла Емма.
– Не смій свистіти! – заверещала вона.
– Чому? – здивувався Мумі-троль.
– Свистіти у театрі – це погана прикмета, – стишивши голос, мовила Емма. – Навіть цього ви не знаєте…
Буркочучи і потрясаючи мітлою, вона пошкандибала у свій темний куток. Решта розгублено дивилися їй услід, на мить усім стало якось незатишно на душі. Та невдовзі неприємне відчуття забулося.
Надвечір Мумі-мама занесла на дерево постіль та спорядила маленький кошичок зі сніданком для Мумі-троля і Хропсі.
Рюмса спостерігала за її приготуваннями.
– Мені теж хотілося б хоч раз поспати на дереві, – озвалася вона.
– То в чому річ? – здивувалася Мама.
– Ніхто мене не запрошував, – скривджено сказала Рюмса.
– Рюмсочко, бери ковдру і лізь до решти, – запропонувала Мама.
– Ні, тепер мені вже перехотілося, – Рюмса подибала геть, сіла в куточку і заплакала.
"Ну чому все так складається, – міркувала вона. – Чому моє життя таке сумне і невеселе?"
Мумі-мамі не спалося тієї ночі. Вона лежала, прислухаючись до булькотіння води під підлогою, і ніяк не могла позбутися незрозумілої тривоги. Мама чула, як Емма човгала туди й сюди вітальнею. Десь у лісі вили незнані звірі.
– Мумі-тату… – пошепки покликала вона.
– Гм? – сонно відгукнувся з-під ковдри Тато.
– Щось мені тривожно…
– Усе буде гаразд, ось побачиш, – пробурмотів Тато і знову заснув.
Мама ще якийсь час полежала, вдивляючись у пітьму лісу, а потім теж заснула. У вітальні запала ніч.
Минула, напевно, година.
Вітальнею ковзнула сіра тінь і спинилася біля комори. То була Емма. Доклавши усіх своїх старечих сил, прикликавши на допомогу всю свою лють, вона витягнула Татового посоха з дірки у дашку комори і жбурнула його разом зі швартовим канатом далеко у воду.
– Клята суфлерська будка! – буркотіла Емма сама до себе. Прямуючи до свого кутка, схопила зі столу цукерничку й висипала цукор собі до кишені.
Звільнений з прив'язі будинок поплив за течією. Яскрава дуга синіх та червоних лампочок ще якийсь час мерехтіла поміж стовбурами дерев, а потім зникла, і лише блідий місяць осявав тепер ліс.
Розділ п'ятий
Про те, до чого призводить свист у театрі
Хропся прокинулася від холоду. Її гривка змокріла. Імла клубочилася поміж деревами, і вже за кілька кроків усе втрачало свої обриси, зникаючи у суцільній сірій пелені туману. Вологі стовбури почорніли, зате мереживо моху та лишайників на них посвітліло ще більше.
Хропся глибше пірнула під ковдру, щоб додивитися приємний сон. їй снилося, ніби носик у неї зовсім крихітний і дуже симпатичний. Однак поспати Хропсі не вдалося.
Раптом її охопив неспокій. Вона рвучко сіла й озирнулася навколо: дерева, туман і вода. Будинок зник. їх покинули напризволяще. На якусь мить вона немов заціпеніла, а потім нахилилася до Мумі-троля й обережно поторгала його за плече.
– Захисти мене! – шепотіла вона. – Будь ласка, захисти мене!
– Це нова гра? – спросоння запитав Мумі-троль.
– Ні, все відбувається насправді, – запевнила Хропся, дивлячись на нього повними жаху очима.
Довкола них, навіваючи сум, спадали у чорну ріку краплини води: крап! крап! Усі квіти облетіли за ніч. Похолодніло.
Друзі довго сиділи непорушно, тісно притулившись одне до одного. Хропся стиха плакала у подушку.
Врешті Мумі-троль підвівся і мимохідь потягнувся за сніданковим кошиком, що висів на гіллячці. У ньому лежали охайно загорнуті у шовковистий папір канапки, по дві кожного сорту. Він виклав їх рядочком, але їсти щось не хотілося.
Раптом Мумі-троль помітив, що Мама понадписувала кожен згорток: "Сир", або "Лише масло", або "Дорога ковбаса", або "Доброго ранку!". На останньому стояло: "Це від Тата". У ньому виявилася бляшанка крабового м'яса, яку Тато беріг ще від весни.
Мумі-троль відразу заспокоївся, збагнувши, що все не так уже й страшно.
– Досить плакати! – мовив він. – Ліпше берися до канапок! Будемо пробиратися далі лісом. І причеши свою гривку, мені подобається милуватись тобою – ти така гарна!
Увесь день Мумі-троль та Хропся перебиралися з дерева на дерево. Уже звечоріло, коли вони нарешті помітили, як крізь воду просвічує зеленкуватий мох. Що далі вони просувалися, то вище до поверхні води піднімався мох, аж доки зовсім не видряпався на сухе.
Як чудово було знову відчути під ногами тверду землю і тупцяти по м'якому, розкішному моховому килимі! Довкруги росли ялиці. У вечірній тиші кували зозулі, а під густим ялиновим віттям витанцьовували рої комарів (на щастя, комарам не під силу прокусити шкіру мумі-тролів).
Мумі-троль простягнувся у моху. У голові йому все ще паморочилося від стрімкої течії, яка нестримно котила повз них бурхливі води.
– Я вдаватиму, ніби ти мене викрав, – зашепотіла Хропся.