Недуга

Сторінка 25 з 55

Плужник Євген

— Ні, недавно.

— Це я навмисно спізнилася,— засміялась вона.— Щоб покарати вас за тодішню поведінку! Ах, ви ж дикунище! — висунула вона з-за драпрі голову, й здалось Іванові Семеновичу — голим плечем сяйнула.— Ну да, дикун! При жінці, мало того — при вродливій жінці,— грайливо спустила вона очі,— заявляти, що він не зміг би її покохати як буржуйку!

І вже з глибини кімнати гукнула:

— А справді, товаришу Орловець, невже б ви не змогли покохати — хоч би й мене, наприклад,— тільки через те, що я колишня буржуйка?

— Що називати коханням...— важко відказав Іван Семенович, почуваючи, що починає дратувати його ця розмова.

— Ви як Сквирський. Той все шукає гряниці пристрасти і кохання...

— А ви — ні? Відповіди не було.

Тамуючи в собі бажання зараз же піти звідси, взяв Іван Семенович альбом і, вдруге за життя, перегортав його грубі сторінки, даремно намагаючись пізнати десь ту чужу, в хустці квітчастій дівчину, що давно колись, там, у юнацтві, посміхнулася йому на гойдалці, стрункі свої ноги показуючи.

"То що ж мене в'яже до цієї... самиці?" — з мукою подивився він на Завадську.

— Ну, тепер здрастуйте! — вмостилась вона коло нього на канапі.— І кажіть, чому так довго не показувались?

— А нащо? — спитав Іван Семенович, потираючи долонями коліно, немов мучив його гострий біль.

— Чудний ви, Орловець,— похитала жінка головою.— То самі шукаєте мого знайомства, найдрібніші спогади про мене визбіруючи, то... Чудний,— протягла задумливо.

Почуваючи, як в'ється від неї запашне, легеньке тепло, відсунувся трохи Іван Семенович і промовив суворо й холодно:

— Мюфке казав, що ви хотіли мене бачити...

— А ви не хотіли бачити мене? — забринів їй насмішкою голос.— Ну, скажіть — не хотіли?

— Хотів,— здригнувся Іван Семенович, і глибокі зморшки зорали йому обличчя.

— Ну, не буду, не буду...— поклала йому на рукав руку Завадська.— Я таки справді хотіла побачитись... У мене до вас прохання є... Ви працюєте разом із Сквирським, давно його знаєте,— так я хотіла б, щоб ви все-все мені про нього розповіли... Мені це так треба... Так треба...— сплела вона пальці.

— Ах, так... Про Сквирського...— прошепотів Іван Семенович розчаровано й мертво.

— Мені нікого більше спитати,— і собі пошепки поскаржилася Завадська.— А ми ж з вами старі знайомі... Ще з гойдалки, правда? Навіть більше — ми з вами друзі... Правда ж, ми — друзі? — близько прихилилась вона до нього, у викоті сукні своєї показуючи ніжні лінії пишних грудей.

— Да, ми з вами... друзі...— підвів він на неї стуманілі очі і засміявся гірко й зневажливо.

Зашарілася й, дихаючи важко, визивно кидала:

— А, знаю, знаю! Вороги ми! Як же — класові вороги! — перекривила сердито.— А через півжиття, майже через тисячі зустрічей пронести спогад про одиноку зустріч зі мною — це ворожість? А, пізнавши мене, чужу й незнайому, тягтися до мене — це теж ворожість? Ех, ви, вороги! І ви, і ваш Сквирський! — вигукнула вже з болем.

— При чому тут Сквирський? — хрипко, ледве рознявши щелепи, кинув Іван Семенович.

— А при тому!

І, вся здригнувши, коливаючи, мов на гойдалці, стегнами, пройшлась по кімнаті.

— Каже він, що не можна кохати, не знаючи. У, знавець! — закинула руки за голову.— Ну, а ви...

— Я вас не кохаю...— мляво відказав Іван Семенович і враз вигукнув з люттю: — Ненавиджу!

Подивилася пильно й насмішкувато.

— Ну, а що ж вас тягне до мене?.. Може, ненависть? Клясова ненависть?

І, зіщулившись, хижо вдивилася:

— Ну, а сильніше що: ця ненависть ваша чи згадки про мої коліна? Пам'ятаєте, там, на гойдалці?.. Як це було? Як? Кажіть!

І рожевими пучками м'яла сукню на стегнах, відкриваючи стрункі по-дівочому ноги.

— Так?

— Ні, вище...— стиснув руки Іван Семенович, широко розплющеними очима дивлячись кудись повз неї.

— Ах, вище! — задихнулася гнівно.

— Да, вище! — підвівся Іван Семенович.

4 Є. Плужник 97

Дивилися одне на одного гостро, й, коли насмішкою взявся погляд жіночий, прошепотів розгублено:

— Вище...

— Так? — засміялася дзвінко і рвучким рухом відкрила лезо мережив над крайками чорних панчіх.

— Та не треба ж! —1 благально скрикнув Іван Семенович.— Не треба!

І, широко ступивши, упав перед нею. Гарячими й важкими руками обхопив їй коліна, тонув обличчям у шумі мережив...

— Пустіть! — прошепотіла вона, схиляючись над його головою й гострими нігтями дряпаючи йому зведені пальці.— Чуєте, ви! Пустіть! — рвонулася дужче, круглим коліном зачіпаючи йому обличчя.

— Ах, ви ж...— почала гірко й з огидою і не скінчила: почув, як обм'якла вся й випросталась. Звів очі і похолов: стояв на порозі Сквирський, посміхаючись спокійно й іронічно.

— Я — якраз вчасно, здається,— прорипів той дерев'яним голосом і, пройшовши до свого столика, налив чарку горілки.

— Ви завсігди вчасно,— відступила від стінки Завадська і, з огидою роздивляючись дрібні крапельки крови на рожевих своїх блискучих нігтях, пішла з вітальні.

Іван Семенович підвівся з колін і обтирав подряпані свої пальці.

— Нате, випийте,— подав йому чарку Сквирський. Той подивився на нього безтямно й, рукою махнувши,

пішов до передпокою.

Тремтів дрібно і чув, як могутнім дзвоном наливалися жили; потім враз завихрилися думки й одна, несподівана й коротенька, блискавкою розтяла инші: "А як же Наталка? Дружина як?"

Біг униз, через дві приступки ступаючи і в такт крокам приказуючи: "Як же Наталка? Як же дружина?" — і вже внизу, сонного візника штовхаючи, гукав йому з одчаєм і мукою:

— До Куниці вези мене! Чуєш, ти,— до Куниці!

XI

Слухав Куниця Івана Семеновича, вуса свого покусуючи, а коли дійшов той до останньої своєї зустрічі з Завадською, до того, що допіру сталося, причинив щільненько двері до сусідньої кімнатки, де син, підліток, над радіоприймачем схилився.

— Що ж це ти, Іване? — спитав розгублено.— Зґвалтувати її хотів, чи що?

І склепив суворо вуста, під ноги Іванові Семеновичу дивлячись.

— Ні! — мов підстрелений, затіпався той.— Ні, Кунице! їй-богу, ні!

Поклав важкі долоні йому на плечі й, дихаючи в обличчя гаряче, з болем виривав із себе: — Ех, Кунице! Ти ж знаєш мене! Хіба ж я... Хіба ж ти...

І, знесилений, упав на стільця:

— Ех, Кунице...

— Та ти не ехкай так, Ваніку,— задумано ходив по кімнаті Куниця.— Ти, братіку, слів не лякайся. Слово — лушпиння. Да... Кажеш, не було на думці чіпати бабу?.. Хм... Ну, а за яким чортом тягався до неї? Хм? Не розумію я, Ваніку, цього; не про мене такі задачі... Психологія, можна сказати... Кохаєш ти її, значить?