І ще помітив Іван Семенович: всі тут були парами або ж пари шукали. Навіть голосисті зграйки підлітків додержували паристости, серйозно — немов у дорослих гралися — виконуючи і в простоті своїй складний ритуал залицяння, тоді як дорослі навмисно дитинились, непомітно порушуючи від них же запроваджені приписи, щоб хоч так трохи ускладнити ту просту гру, що між ними точилася...
Щодалі все дужче хвилювало Івана Семеновича бажання теж не самому бути, щоб міг і він, як всі инші, прихиляючись, у чиїсь очі дивитись, почувати під рукою чийсь круглий довірливий лікоть... Чому він — саме він — мусить відмовляти собі в тім, що приступне для кожного; чому в нього виходить так складно все те, що в инших елементарно просто?
Та тепер, як усе в його житті спростилося так несподівано, не ускладнятиме він його знову — братиме так, як воно дається; треба жити, а не розводитись про життя... От приємно йому в товаристві Завадської бувати, тягне його до неї — нема чого дибки ставати, собі й иншим голову забивати: а як-то воно, а через що-то воно... Життя само покаже, як і що має бути.
Він прочитав на розі афіші — Завадська того вечора не співала; кликнув візника і поїхав до неї, сподіваючись, що у великім — як звичайно в неї — товаристві зможе він непомітно розвіяти невеселі думки свої. Але в Завадської не було нікого, а сама вона чи нездужала, чи була дуже стривожена чимсь, так здалося принаймні Іванові Семеновичу: говорила уривчасто й мало і весь час курила жовті тоненькі пахітоски, чого звичайно не дозволяла собі.
Після кількох незначних фраз замовкли, нудно стежачи за синіми кільцями диму. Почував Іван Семенович: мусить він щось говорити, але й слова видобути не міг, посміхався тільки недоречно і винувато; так мучительно було це, що невимовно зрадів, коли знову заговорила співачка:
— Давайте поговоримо, товаришу Орловець, щиро... Вмієте ви цього?
— Спробую,— відказав серйозно, не добравши, жартує вона чи ні.
Завадська пройшла по вітальні й. несподівано спинилася перед ним.
— Чого, власне, ходите ви до мене? Думали ви про це? Сам почуваючи, який кумедно-розгублений вигляд
у нього, підвівся й собі Іван Семенович і часто переступав з ноги на ногу, наче пересидів обидві зразу або ж нагрітися хоче; тоді подумав, що це безглуздя — витанцьовувати так перед нею, і розгубився зовсім, випростався весь, звісивши руки, і стояв, мов школяр покараний...
— Чи не здається вам наше знайомство неприродним трохи? — знову заговорила Завадська.— Ви дивіться — у нас навіть путньої розмови не було... Ви зовсім мене не знаєте й, погодьтесь, зовсім не хочете знати. А разом з тим — ми говоримо щиро — вас тягне до мене... Чи не здається вам, що діє тут виключно специфічна чоловіча цікавість до жінки? Що підходите ви до мене... ну як до проститутки, чи що...
— Як? — здивувався Іван Семенович і сів. Вона подивилась на нього зверху, посміхаючись:
— О, я не кажу, що ви свідомо вважаєте мене за таку, але ж несвідомо ви ставитеся до мене, як до такої... Та й не тільки ви, Орловець, всі ви, чоловіки, хоч і які різні, в цьому тепер однакові: всяка жінка для вас — проститутка. Тільки до одних ви підходите просто й грубо, витрачаючи на це мінімум часу і по можливості — мінімум грошей; а до ин-ших — забарніше... Але ж в обох випадках однаково: добившись свого, відходите ви так же легко й спокійно, як і не добившись,— шукати иншої. Молодші з вас називають це гордо "вільним коханням", старші — нишком — "розпустою"; але ж усі вихваляють пристрасть... І не це обурює мене, зрозумійте... А те, що кожен з вас вважає, що вправі він нав'язувати себе жінці! Комусь заманулася жінка, і він, навіть не питаючи, чи хоче вона мати його серед претендентів на її ласки, спішить пристати до гурту! Про неї саму він не хоче говорити з нею самою; він воліє змагатись, коли не торгуватись, за неї з иншими... кавалерами. І коли не щастить в однім місці, він поспішає в инше. їй-богу, инколи здається, що багатьох з вас цікавить не здобуток, а самий процес здобування...
— Ви спрощуєте,— не знаючи, що казатиме далі, почав тихо Іван Семенович і враз пояснив:— Буває й кохання!
— Кохання? — знову спинилась вона перед ним.— А що називаєте ви коханням? Ну!
— Я? — і засміявся з полегкістю: почувся в передпокої дзвінок і за мить — повний жіночий голос.
— Це балерина,— зітхнув він назустріч білявці з лорнеткою, радий, що несподівано так кінчилась розмова.
XV
Ті самі кімнати і в кімнатах все, як раніше, отже, й здається: повернеться незабаром Наталка — в справі якійсь забарилась, а може, до подруги завітала... Працюючи вечорами, прислухався инколи Іван Семенович, чи не дзвонить, хоч і знав, що даремно,— не з таких...
Як відходила, сказала спокійно:
— От ми й розлучаємося, Іване...
Чекав цього, знав, що буде, а все ж вразився — так несподівано. Думав, ще довго й багато говоритимуть, обміркують докладно все, розважать, а вона просто як — зібрала клуночок невеличкий, та й край!
Подивився на неї розгублено, не розуміючи мов.
— Уходжу я,— пояснила,— зовсім.
— Уже? — підвівся з-за столу Іван Семенович; кінчав обідати сам, забарився в Управі трохи.
— Чого ж чекати? — немов посміхнулася жінка.— Для чого?
— Да, звичайно,— мляво погодився він, сам дивуючись, що не жаль, а дивна байдужість гнітить його. Відклавши серветку, сів знову, спершись долонями на коліна, і мовчки дивився, немов уперше побачив яка або ж назавжди надивитись хотів на неї. Перекладаючи клуночок з руки в руку, стояла вона перед ним так само мовчки, потім сіла, а клуночок коло ніг поклала.
— Оце й усе? — показав на нього очима Іван Семенович.
— Решту пізніше візьму. Спіху не маю.
— Звичайно.
Ще посиділи мовчки, мов малознайомі, кому говорити нема про що.
— А-тпрусь! — раптом гукнула вона на кішку, що підкрадалася на столі до січеників, і підвелась.
— Ну, я піду, Іване...
Він і собі підвівся й пішов за нею. В передпокої подав їй пальто. "Чи не вперше?" — подумавши.
Вона посміхнулась:
— Я не хочу, щоб ти думав про мене зле... Чуєш, Іване?
— Чую.
— Ти зрозумій: не ревнощі в мене і не гордощі.
— Розумію.
— Я знаю, не кохаєш її... Але ж і мене не кохаєш, певне... Тягне тебе до инших — шукай, доки заспокоїшся. Я теж серед инших стоятиму; почуєш, що тільки мене з усіх хочеш — приходь. А бути для хатнього вжитку я не можу. Тільки я. Зрозумів?