Недуга

Сторінка 37 з 55

Плужник Євген

— Ну, а коли перевірю? — ледве чутно спитала Завадська.

— Тоді приїдеш до мене.

— Куди?

— На Урал. Я навмисно спинився на нім — там нема опери.

— Що? — сполотніла Завадська, поклавши руку на очі, мов боялася зазирнути в ту прірву, що розляглась перед нею.

— Так, це останній твій іспит: я або музика. Припустимо, що, й перевіривши себе з иншими, все ще вважатимеш, що з усіх хочеш тільки мене... Чим же ти доведеш, що знову не помилилася? Віддасися мені? Доказ найменший. Адже при певних умовах ти можеш віддатися й ин-шим. Ні, цього мало. Кажучи: "Тільки ти!" — мусиш дати доказ, якого ти не даси анікому більше: не спільне ложе, а частину себе самої!

Дивне почуття обгорнуло Івана Семеновича: хіба не це саме казала йому Завадська, як востаннє бачився з нею? Чому ж дивиться тепер на Сквирського вражено, так, немов і не припускала, що таке чути можна...

— Я не знаю,— шепотіла вона розгублено.— Я не знаю... Але ж це божевілля! Зрозумій же, що ти божевільний...

— А ти ж кохаєш мене,— посміхнувся він гірко.— А може, й не знаєш, який я...

Він налив собі чарку, а руки йому тремтіли, і тихо дзвеніло шкло...

— Нащо це ви? — стомлено спитався Іван Семенович. Той повернувся до нього, блідий, як ніколи:

— Недогадливий ви, товаришу... Я ж кохаю її.

XVI

Виряджали Сквирського Завадська з Іваном Семеновичем.

Прибули на вокзал, коли Сквирський вже упорався зі своїм багажем і, не хапаючись, розплачувався з носіями. На пероні було нелюдно, й вони ще здалеку помітили високу й тонку постать інженера.

5* 131

— От і він,— злякано прошепотіла Завале ька, на мить зупиняючись так несподівано, що Іван Семенович, поспішавши за нею, ледве встиг оступитися.

Сквирський зустрів їх спокійною усмішкою.

— Добривечір! — вклонився він, не подаючи руки, але ж Завадська сама вхопила її обома, рухом таким, немовби хотіла заховати її в себе на грудях. Здавалось, не пускає вона його, щоб багато-багато — короткими та болючими, як жарини, словами — сказати йому; але ж мовчала, не встигаючи слова ті знаходити, і тільки дивилась на нього докірливо і благально.

"Як собака",— досадно подумав Іван Семенович, пригадавши, що таким вогким блиском тьмяніють очі хортиць, коли відбирують їм цуценята...

Ніяково почуваючи себе зайвим, він, купуючи в газетника непотрібний і нецікавий йому журнал, відступив кілька кроків убік і, неуважно гортаючи сторінки, думав про те, як могло статись, що взяв він на себе цю невдячну й негарну ролю мовчазного й недоречного свідка... Але в" не винуватив себе: це через Сквирського. Напередодні той, прощаючись із співробітниками в Управі, тільки кивнув головою Івану Семеновичу: "З вами я не прощаюсь,— сказав.— Адже ми ще побачимось". Така певність чулася в його голосі, що не заперечив Іван Семенович, а потім аж до вечора думав, де ж може він побачити Сквирського, де його шукати треба, і вирішив, що в Завадської.

Там вони й справді побачились. Того вечора було в співачки велике, незнайоме Іванові Семеновичу, товариство; серед багатьох голених чоловіків і стрижених дам, що ма-льовничостю поз і многозначністю павз надолужували порожнечу своєї бесіди, пізнав він тільки гладкого антрепренера Скорика та горбаня-композитора. Всі вони були настроєні весело, і за веселощами — щасливим даром Криму й Кавказу — мало хто помітив сумну постать тверезого Івана Семеновича, що, увійшовши, зразу зашиливсь у куток за пальмою. Там, такий, як і завсігди, в тій самій позі, цідив Сквирський за чаркою чарку.

— Ви маєте мені щось сказати? — підсів до нього Іван Семенович, коли привітався з господинею.

— Я маю подякувати вам за допомогу в справі мойого переводу. Без вас я не дійшов би цього, а ви ж знаєте, як мені це потрібно. І вам,— додав інженер по павзі.

— Це все? — сам не розумів Іван Семенович, чого ще сподівався, і вже хотів підвестись, щоб іти геть, коли підійшла Завадська.

— Ну, що ж, товаришу Орловець,— подала вона бокал іскристих веселощів.— Вип'ємо!

І в нижнім регістрі — арфою — простогнала:

— Це ж мене пропивають...

Та перемоглась і вже просто — хоч і болю не ховаючи — попросила:

— Завтра від'їздить Володимир... Так ви допоможіть мені... вирядити його...

І от мусить тепер Іван Семенович стояти коло цього жовтого вагона, слухати їх уривчасту і безладну розмову.

Коли подзвонено двічі, сказала Завадська, немов тільки тепер упевнившись:

— Значить, їдеш...

— Так, їду.

Він" узяв її руку без рукавички й обережно підніс до вуст.

— І більше нічого не скажеш? Нічого не передумав? — примружила вона очі, немов упав його поцілунок на гарячу їй і роз'ятрену рану.

Він мовчав.

— Тільки такою ціною? Не менше? — зовсім заплющила вона очі, як удару, боячись його відповіди.

Але він засміявся лагідно, як до дитини:

— Чудна! Ти сама з собою торгуєшся.

— Ну тоді дай я поцілую тебе,— промовила вона винувато і, ставши навшпиньки, поцілувала його очі.

— Прощайте, товаришу Орловець,— простяг інженер руку Іванові Семеновичу.— Можливо, що ми помиляємось, але ж ми робимо найменшу з можливих помилок.

Поїзд рушав. Сквирський зійшов на площадку й, махнувши рукою, зник у глибині вагона.

Дивно рвонулася за ним жінка, легко несучи на струнких ногах своє пишне тіло, і враз спинилась, безсило звісила руки.

— От і поїхав,— самими губами прошепотіла вона, коли зачервоніли ліхтарі останнього вагона.— Нащо він так? Ну нащо? — обернулась вона до Івана Семеновича і несподівано зменшила прізвище його: — Орлику...

Тихим теплом обгорнуло Івана Семеновича це слово,— так його ніхто ніколи не звав. "Орлику",— спробував він для себе відтворити її інтонацію і всю мовчазну дорогу, аж до будинку її, думав, що тепер він чи не найближчий цій жінці — адже нікому вона стільки себе не показала...

Відтоді він почав бувати в неї майже щовечора.

— Ви неодмінно приходьте до мене, Орлику,— просила вона.— Мені з вами добре. Людей мені не хочеться тепер; якийсь час навіть не прийматиму нікого... А ви якийсь такий... І тут, і немає... Я й не сама, але й ніхто не заважає мені думати... А мені ж так багато треба тепер передумати... Ви ж знаєте.

Це "передумати" нагадувало Іванові Семеновичу Наталку; воно тягло за собою її ж таки "випробуй себе", і від цього руйнувався той мир і затишок, що в цій кімнаті бували тепер у нім і навколо нього. Тоді розумів, що все це не його, Івана Семеновича, життя, а інженера Сквирського чудний і безглуздий експеримент.