А роботи тієї — так і зовсім мало було. Челядь усю розплітали, і палац позабивано; було б і мені таке, та як забравши пан з собою кухаря, то управитель Сметанкін лишив мене готувати йому й дочці. Ну, і инше виконував я і навіть у конторі на рахівницях... І так рік повз рік.
Може, й заздрив хто, що ось я чай із булкою п'ю і піджачок на мені триковий і навіть хустка до носа, а тільки даремно це. Яке може бути щастя людині, коли знає вона свою незначність і ніби ніщо вона, а от иніігі керують усім через своє багатство? І жив я багато років тільки що на словах, а насправді — ніби лунатик. Усе мені байдуже і самий сум. І тільки й розваги мені було, що книги читати.
Багато я читав, так що й ночами, аж доки сонце сходить... А книги брав у палаці пана Підопригори, у власному його кабінеті, через вікно туди лазивши. Спочатку важко було і все ніби по складах виходило, а далі призвичаївся і всякий стиль розумів. І стало усе ясно мені, що до чого воно, і про світила, і про природу всяку... Та тільки не так я вподобав книжки з науки, скільки оповідання про людей і життя у формі, дозвольте сказати, літератури...
Ночі, було, не сплю, і навіть управитель Сметанкін лаявся, що гас витрачаю... А найбільше подобалась мені книжка одна — "Том другий", тільки хто писав її невідомо, бо перші сторінки зверху одірвано. В книзі тій про кріпацтво було і як люди терпіли. Так я, тричі її читавши, плакав і не соромився. Що таки жалісливо і, дозвольте сказати, геній писав, а то таки й над собою плакав!
"Ніяка єсть різниця,— думав я,— між мною і тими часами! Я такий самий кріпак і невільник... І несила мені в люди вийти, а так і помру — кухар і, дозвольте сказати, ніщо..." І все згадував я студента, що ось, може, талант гине...
А то почну про героїв читати: і як вони по салонах живуть, і на курорті,— і бачу я, що несправедливість сама. Одні, дозвольте сказати,— в поті лиця, а инші — просто для розваги... І такий я став через ті книжки Смутний і наче перед смертю, що й управитель Сметанкін помітив.
— Чого це ти,— каже,— вигляд загубив, і тільки душа та кості? Коли служиш, то за здоров'ям доглядати повинен! А краще пий ти декохт який або до лікарні піди...
А я, громадяни мої дорогі, завжди був слабосильний із себе і делікатний. Навіть їсти не все міг і часто обертання голови було.
"Ах, — думаю,— однаково мені! А ось заберуть у сал-дати і, може, де смерть прийму..."
Та тільки як не щастить, то вже не щастить. Надійшла некрутчина. Ідуть хлопці котрі, попрощався й я з усіма — пішов. Тільки постукав по мені лікар, дивлюсь, головою крутить — негодящий! "Як,— кажу,— негодящий?" Та аж заплакав. А вони дивуються всі, бо не знають, звичайно, мого життя і всі думки... "Не плач,— каже лікар,— це в тобі хворість така..." І на закордонній мові щось додає. А далі пояснив, і виходить, що в мене якийсь фізіологічний ефект у тілі. А треба, казав, водою лікуватися і — щоб на курорт і повітря вживати...
Прийшов я, звичайно, назад, а управитель Сметанкін нічого. Прийняв мене знову і тільки платню зменшив.
І жив я знову так кілька років, та вже книжок не читав більше: побачив, що все вони пояснити можуть, а тільки пособити мені — ніяк!
А від смутного життя купив я собі гітару і навіть романци вголос співав. А найбільше один, з російськими словами:
Вже не жду від жізні нічого я І не жаль мне прошлого нічуть...
А було в мене з гітарою улюблене місце — дуб у садку і навколо приємність тиші... Виспівую, було, а в голові думки... Ну, в садку зелень, звичайно, і коли ніч — то й місяць... Взагалі поетичність...
І став я примічати, громадяни мої дорогі, факт один,— може, й випадковість яка, а тільки коли б не він, то, може б, ми й не зустрілися б тут... Тільки я, було, до струн торкнуся і прелюдію якусь утворю — дивлюсь, і управителева дочка Олімпіяда стежками променад ніби робить...
А треба вам знати, натура Олімпіядина художности була надзвичайної. З себе висока, і повнота форм, як у кам'яних богинь, що в садку поміщика Підопригори. Коса, дозвольте сказати, якраз нижче пояса, і в очах наче туман який — замисленість.
Так що й сваталося багато, а тільки потім конфузились, бо Олімпіяда — "Не инакше,— каже,— як за благородного піду і йому щастя зроблю".
А сама більше на піянінах композиторів грає і ні за холодну воду... Чи там книжку до рук — і по садку ягоди рве.
Так от і стала ця Олімпіяда все частіше перед моїми очима ходить, коли я, було, в супроводі гітари смуток свій виливаю. Ну, а я нічого... "Це вона,— думаю,— ради повітря". Тільки ж одного разу такий мені сум, такий сум, а гітара так просто плаче... Дитинство я собі пригадав і всю біографію, а особливо за самотність свою боліло мені... Що ось ніхто мені й слова не скаже...
Коли це чую, ніби "ах!" хтось біля мене зробив. Дивлюсь, а вона стоїть проти мене, і квіти в руці...
— Чого це ви,— каже,— Миколо Сергійовичу, смутнії такі? А голос у вас — просто тенор ліричний...
— Ах! — кажу.— Олімпіяда Савична, життя моє невеселе! Як по щирості — то просто смутна картина...
— А ви надійтесь! — каже. А далі, наче фантастична мрія яка, з очей моїх за кущем зникла...
Ах, і нащо вона заговорила до мене, дорогі ви мої громадяни! Вона промовила все та, дозвольте сказати, і спати пішла, а мене відразу полум'ям запалило! Просто горю і не спав ніч.
Та що та ніч — мало не все літо як у воду мене опустили! Не сплю, не їм, і в грудях сама пристрасть. Розгубився я, місця собі не знайду. Було, по домашності щось роблю або в конторі на рахівницях — просто сам не свій, і все мені з рук пада... Повірите, до того дійшло, що гуску на меню скубу,— а мені так і ввижається білина форм Олімпіядиних і шия, як у лебедя... І одним словом — сталося в мені кохання і навіть справжня любов.
Ах, і що то єсть любов, громадяни ви мої дорогі!
Просто наче на високій горі стоїш, і дух тобі забиває! А вже що радість із того, так аж мучительно!
"Ну,— думаю,— Сичов, прийшов до тебе роман і, може, щасливий будеш!"
І инколи просто, як дурень який, сам до себе сміюся. А того і в думці немає, що хто я і хто вона, тобто Олімпіяда Савична Сметанкіна! Коли вже любов — так вона на все без уваги, і всі тоді наче рівні.