Став на обочині і підняв руку. Довго ніхто не спинявся. Одні вибачливо знизували плечима, піднімали над кермом руку – нікуди, мовляв, повна машина. Інші просто не дивилися в мій бік – удавали, наче не бачать. Нарешті якийсь "Москвич" спинився, водій, перехилившись, прочинив дверцята:
– Що таке?
– Дядечко! До Хрястова підвезіть, будь ласка! – попросив я.
– А гроші є? – спитав він.
– Дві гривні.
Він мовчки роздратовано хряснув дверцятами і поїхав.
Я навіть не встиг знову підняти руку, як біля мене загальмувала вантажівка.
– Тобі куди? – спитав усміхнений молодий бородань.
– У Хрястів.
– Сідай!
Я видряпався на високий східчик, щоб залізти в кабіну. І вже коли сидів на гарячому цератовому сидінні, сказав тихо:
– Тільки в мене всього дві гривні. – Купиш собі на них морозива, – хитнув бородань головою, і ми поїхали.
– Він тебе що – через це й взяти не захотів? – бородань, мабуть, бачив, як я просився у "Москвич".
– Ага, – кивнув я.
– Шкура, – сказав бородань.
Якийсь час їхали мовчки.
– Тікаєш чи доганяєш? – усміхнувся бородань.
– Тікаю, – зітхнув я.
Він знову замовк. Потім сказав:
– Судячи з твого фінансового стану, ти не злодій. А раз не злодій, значить, чесна людина. А чесна людина може тікати тільки від чогось справді поганого. Отже – все гаразд.
До самого Хрястова він не сказав більше нічого. Тільки раз у раз позирав на мене і усміхався. Уже на вулицях Хрястова спитав:
– Тебе де висадити?
– Мені взагалі на вокзал…
– Куди ж ти за дві гривні їхати зібрався? – засміявся він.
– А я матері подзвоню. Вона по мене приїде.
Він перестав усміхатися.
– Он воно що… Пробач… Я б тобі позичив… Але… усі до копійки витратив донечці на шубку – випадково трапилася дешева… – він ніяково знизав плечима. – Я ж не знав…
– Та ви що! – поспішив його заспокоїти. – Все буде нормально. Я вам так вдячний…
Біля вокзалу бородань мене висадив.
– Ну, хай тобі щастить! – і простягнув мені велику мозолясту руку. Я потиснув її і скочив на землю.
Ні мамі, ні татові я не додзвонився. Всюди було зайнято.
Тоді я не витримав і подзвонив тобі. Це ти вже знаєш. Але це ще не кінець.
Чекаючи, поки ти приїдеш, я тинявся по вокзалу. Потім сів у залі чекання біля вікна і почав дивитися на перон, як приходять і відходять поїзди.
І раптом побачив їх – "батьків"! Я не міг собі навіть уявити, що вони так швидко приїдуть. Борис Борисович і Елеонора Іванівна йшли по перону, роззираючись навсібіч. Я не встиг відсахнутися од вікна. Борис Борисович глянув і зустрівся зі мною поглядом. Якусь мить ми дивилися один одному у вічі – удав і кролик. Наступної миті він зірвався з місця і кинувся до залу чекання.
Я розгублено заметушився. Сіпонувся в один бік, у другий, перекинув чиюсь валізу, спіткнувся об чийсь клумак, комусь наступив на ногу, когось штовхнув. Зчинився галас. Борис Борисович, продираючись крізь юрбу, біг до мене. Слідом за ним бігла розпатлана Елеонора Іванівна.
Тікаючи, я вскочив у якісь двері, у якийсь коридор. Добіг до протилежних дверей. Вони були замкнені. Далі тікати нікуди. Я у пастці.
От уже чується важкий тупіт ніг. У коридорі з'являються захекані Борис Борисович та Елеонора Іванівна. Я притуляюся спиною до замкнених дверей. Виходу нема!
Замружуюсь.
"Не хочу! Не хочу! Не хочу!" – рветься з грудей. І раптом чую голос Елеонори Іванівни:
– Та це ж не він!
– Не він! – розгублено каже Борис Борисович. – Але ж… я ж… точно бачив його… Може, кудись вибіг…
Борис Борисович штовхає двері з одного боку коридорчика, з другого. Замкнені. Так, як і ті, біля яких стою я.
– Чортівня якась! – бурмоче Борис Борисович.
І я нарешті розумію: я перестав бути Вітасиком Граціанським, я знову став Вітасиком Дорошенком!
І разом із радістю несподіваного звільнення від небезпеки таке мене раптом охопило щастя, що я – це знову я, а не Граціанський, наче заново на світ народився. Аж засміявся. Такі рідні й дорогі здалися мені мої дешевенькі джинсики! І черевички мої місцевої взуттєвої фабрики. І сорочечка картатенька без ґудзика на комірі. І все-все моє власне, якого я колись соромився і стидався.
– Отож-бо! – весело промовив за спиною хриплуватий голос. І зацокотіли, віддаляючись, копита.
Крізь розчинені четверті двері, у які я вбіг, до коридорчика вже зазирають, налазячи один на одного, цікаві.
– Що трапилося? Що таке? Що сталося?…
– Нічого-нічого! – поспішливо говорить Елеонора Іванівна. – Ми думали, що це наш син. Чоловік помилився. Вибачте.
І схопивши Бориса Борисовича під руку, вона швидко повела його геть. Боялася, що зараз з'явиться міліціонер.
Цікаві одразу розійшлися. А через півгодини приїхав ти.
Розділ XXI
Події розвиваються несподівано й блискавично. Погоня. Женя у відчаї. Знову погоня. "На фазенду не потикатися! їдьте до дідуся". "Справжні оперативники!"
Все те, що ви почули, Вітасик Дорошенко розповів Жені Киселю, сидячи на лавочці у кутку залу для чекання.
Щойно Вітасик устиг закінчити свою розповідь, як підійшов і сів поруч із ними високий широкоплечий юнак зі значком майстра спорту на піджаку. Юнак привітно подивився на них, усміхнувся і спитав:
– Куди, козаки, мандруєте?
Хлопці перезирнулися:
– А що? – спитав Вітасик.
– Та нічого. Бачу, вже півтори години сидите. А нікого з дорослих поряд нема. Отже, самостійно подорожуєте. До міста?
– А ви хто? З міліції? – спитав Женя.
– А хоч би й так, – юнак усміхнувся.
– Ходімо! – Женя схопив Вітасика за руку й потяг. – Батьки там на пероні чекають, а ми тут… Біжімо!
Женя майже силоміць примусив Вітасика бігти.
– Що таке? Чого це ти? – спитав на бігу Вітасик, коли вони вже були на пероні.
– Потім поясню. Давай сюди, під вагони! – Женя шмигонув під товарняк, що стояв на другій від перону колії. Вітасик за ним.
– Диви! Він за нами женеться! – обернувшись, вигукнув Вітасик.
– Я ж тобі казав!
Справді, високий юнак вибіг на перон і нервово озирався, втративши з очей хлопців.
Вони принишкли, ховаючись за колесами.
– Та що таке? – віддихуючись спитав Вітасик.
Женя похапцем, без деталей, у загальних рисах розповів йому про Шипулю, про своє викрадення, про капітана Горбатюка…
– Ух ти! Мафія! Як у кіно! – прохопився Вітасик.