Начальник поїзда булькато поблискував в тісному нашому купе, він, мабуть, безмірно дивувався нашим дурним балачкам про каву, про якогось султана та ще й про його жону, але до часу мовчав, а тільки котив на нас свої округлі, мов фарфорові ізолятори на пристанційних стовпах, очі.
— Ви серйозно про оцю — як її — каву? — нарешті здобувся він на слова.
— Чоловіче! — подаючи йому величезну глиняну чашку з каламутним напоєм, в якому плавали нерозтовчені зернята, проголосив Василь.— Беріть і пийте. Ви знаєте, що таке справжня кава? Я вам скажу, що коли навіть умру, то бодай раз на п'ять років виходитиму з могили, щоб попити каву, а тоді знов вертатимусь туди, звідки немає вороття. Ви це розумієте, зрештою?
— Так, я розумію,— пробелькотів начальник поїзда.— Я все, все... але я відповідаю за порядок... А тут мені доповіли, що ви займаєте... Так, так, вас троє, а займаєте на чотирьох, а четвертого чоловіка немає...
— Немає? — засміявся Василь.— Павле, ви могли б пояснити Григорію Борисовичу те, що нам і так ясно?
— З нами їде товариш Тризе,— сказав я.
— А хто це такий? Де він? — стрепенувся начальник поїзда.
— Миколю,— попросив Василь,— скажіть, хто такий товариш Тризе.
Микола відвернувся до вікна, пограв жовнами на смаглявому лиці, протарабанив, ніби театральний суфлер для нездарних артистів:
— Товариш Тризе їде до Ялти, шоб оглянути руїни мавританського палацу.
Начальник поїзда, який вважав, що вже чув усе можливе в своєму житті, отетерів од цих слів і ледь проворушив язиком:
— Мавританського?
— Саме так,— втрутився я,— і товариш Тризе має намір доручити нам відбудувати цей палац, бо йому потрібна вілла над морем.
— Дача,— пояснив Микола.— У Тризе вже є дачі скрізь, а біля моря ще немає.
Начальник поїзда ніяк не міг збагнути: сміються ці люди чи говорять серйозно.
— Хіба є такі люди, щоб дача і там, і там? — звернувся він до Василя, який колотив свою каву і не брав участі в пожвавленому обміні думками.
— Зрештою,— погмикав Василь.— Ви питаєте: хіба є? А я вас спитаю: а хіба нема? Миколю, скажіть цьому чоловікові, де у вас дачі.
— В різних областях! — не змигнувши оком, відповів Микола.
— Та як же це? — не повірив начальник поїзда.
— А так. Куди поїду, там і дача.
— Наймаєте?
— Ні, даром дають, ще й женуться, щоб узяв.
— А цей товариш Тризе — посада в нього яка?
— Посада? — Василеві тісно було в купе, він звик ходити, стояти, а вже коли й сидіти, то за столом, де вільно розташовується два або й три десятки людей, а тут — навіть лікті ні на що покласти, і те й знай, що піднось руки, як сонцепоклонник. Василь завмер з піднятими руками, тоді згадав про начальника поїзда і про його запитання.— Чоловіче, нащо вам якісь там посади! Товариш Тризе належить не посадам, а історії. Ви знаєте, скільки йому років?
— Старий?
— Хіба можна так казати про товариша Тризе? А чи відомо вам, що його запрошував до Ялти сам Антон Павлович Чехов? Павле, ви могли б згадати слова Чехова, щоб товариш почув і переконався?
Чехова я міг цитувати с заплющеними очима. І хто там знає, кого він запрошував: Горького, Буніна, свого редактора Вукола Лаврова, а чи й вигаданого нами Тризе?
Отож: "Приезжайте, сделайте такую милость..."
А Василь, лукаво усміхаючись, приготував на спиртівці ще жбаник кави і вилив її у такий самий череп'яний кухоль, як допіру дав начальникові поїзда, і відставив той кухоль до вікна з словами:
— Це кухлик для товариш Тризе. Його улюблений. Начальник поїзда поволі посунувся до дверей. Куди це він
попав, куди запровадила його дурна провідниця? Якісь незбагненні люди. Чи то фокусники, чи то спекулянти. Говорять один одному "ви", як одеські ошуканці в кінофільмах, десь з ними їде їхній компаньйон на прізвище Тризе, а де він — не показують, тільки плетуть про нього таке, що голова макітриться. Тут слід розібратися спокійно і не зважаючи...
Начальник поїзда досунувся нарешті до дверей, підвівся, обтрусився, сказав безвиразно:
— Значить, я пішов, бо служба. Претензій, я так розумію, не мається. Радий був познайомитися. Дякую за при-гощення...
Василь зробив спробу делікатно затримати важливого гостя, але Микола сердито насупив брови: хай іде хоч і під три чорти!
Так ми нарешті зосталися самі. А вже проїхали й Знам'янку, і Долгінцеве, і, мабуть, наближалися до Запоріжжя.
Ніч без сну — це з Василем у нас було завжди. Він і вдома не лягав раніше четвертої ранку, а в дорозі — який там сон?
— Ось коли б я мав свою рожеву сорочечку та партизанський кожушок під боки,— мрійливо сказав Василь,— то, може, й поспав би трохи, але! Давайте ліпше поп'ємо кави та подумаємо про Тризе. Павле, чи не занадто коротке це прізвище?
— Коротке? — подивувався я.— Чому ж коротке? Для містифікацій завжди потрібне щось замашне. Згадайте тиняновського поручика Кіже.
— Але в назвиську Тризе є щось тужливе,— не здавався Василь.
— Тужливе, але не безнадійне, бо звук "з" дзвенить, як ота хрестоматійна струна в тумані.
— Який туман! — застогнав Микола.— Про що ви говорите?
А Василь уже мрійливо розмірковував про нашого вигаданого супутника:
— Хто він такий? Ніхто. Просто Тризе — і все. Він не знає страху, ніколи не стане рабом своїх бажань, чоловік достоту вільний і незалежний. А також любить пити каву з оцього череп'яного кухлика, який я завбачливо прихопив у дорогу. Давайте й ми поп'ємо трохи кави та покуримо.
І ми пили каву, замкнувшись од усього поїзного начальства. Микола й Василь запекло курили, дмухаючи один одному в обличчя, аж нарешті Микола не стерпів:
— Ти чого примусив мене про отой мавританський палац?
Звинувачення адресувалося Василеві, а я міг би заприсягнутися, що Василь ні сном ні духом не відав ні про який палац. Микола сам вигадав, а я підпрігся, до чого ж тут Василь? Але Василь мовби й не помітив нічого.
— Миколю,— добродушно промуркотів він.— А де ж може жити наш товариш Тризе, як не в мавританському палаці?
— Ти хоч бачив той палац? — скреготнув зубами Микола.
— Зрештою, хіба неодмінно треба бачити щось для того, щоб воно було на світі? Мавританський палац може існувати так само, як наш товариш Тризе.
— Ну, ти ще з ним наплачешся! — пообіцяв йому Микола.