Несподівано він розповів Дорі про те, як сталося нещастя. Як вони разом з Катрею провалилися в балці, було й неглибоко, ледь вище колін, щоправда, потім йому вода сягнула вже й до пояса, але Катрю він устиг вихопити й поставити на міцний лід, сам ще брьохався в крижаній воді, та, бач, хвороба його не зачепила, а в Катрю вп'ялася залізними зубами. Така несправедливість долі.
— А мене б ніяка хвороба,— гладячи кота, похвалилася Дора.
— Не треба зарікатися.
— Так я ж знаю. Ось візьміть мою руку — побачите! Він злякано відсахнувся, але вона встигла доторкнутися
йому до плеча і мовби пропекла і цупку тканину куртки, і сорочку, і шкіру до самих кісток. Чортиця з отим німим чортякою, що ненависно вилуплює на тебе свої пекельні бульки!
В неділю не по-осінньому пригрівало сонце. Федорові привезли машину грабових оцупків, які тепер тільки поколоти — і на всю зиму стачить дров для каміна. Федір тачкою перевозив од воріт до сарая грабини, сорочка розстебнута, рукава закачані, молоде дуже тіло рветься на волю, яскріє потом на сонці, і той піт мовби ще більше підкреслює молоду силу і привабливість чоловічу, в ньому таку нездоланну, що Дора півдня стоїть біля хвіртки і не відводить од Федора своїх вогнистих очей.
Він бачить той погляд, коли крадькома зиркає в той бік сам, відчуває плечима, спиною, всім тілом, кожною жилочкою, ненавидить молоду жінку за настирливість, за нахабство, та водночас йому й приємно, хоч сам знає, що в тій приємності є щось гидке.
Частіше, ніж звичайно, бігав Федір до Катрі поглянути, як там вона, і щоразу, мовби ухиляючись від Дори, обминаючи її, проходив ближче й ближче побіля неї, бачив її при світлі, на сонці, виразно аж до здригання, ненавидів і не міг відвернутися, утікав і знов вертався й вертався. Навіть отой сіамський кіт не відлякував, хоч і встромлював Федорові в груди свої ненависні очі. Кіт ні спав, ні дрімав жодної миті. Чи то погано пригрівало осіннє сонце, чи то спав з розплющеними очима, як справжнійчортяка? А господиня його була справжня чортиця — інакше як би могла вона так обезвладнити молодого дужого чоловіка і як зуміла б перебрати в його Катрі все, все? І голос був Катрин, і очі, і шия, і руки, і груди — на згубу йому, на погибель, прокляття, прокляття!
Дід Радько палив сухе листя, вогонь не золотився, а ярів темною кров'ю, Дора скинула свою куртку і була в барвистій кофті, теж червоній, як кров, сіамський кіт у неї на грудях клубочився бурий, як полум'я від сірки, пекельна істота з пекельними очима, в чорних лиховісних обідках, які ніби вклепані в залізні шайби. Вогонь і залізо на зболену Федорову душу і на їхнє з Катрею нещасне кохання, на пам'ять і спогади про нього, безжальний вогонь і ще безжальніше залізо, а люди ж іще немилосердніші за них.
— Як упораєтесь, я вас ждатиму ввечері,— невинно посвітила на Федора очима жінка, і слово "ждатиму" в її палючому шепоті переінакшилося на "штатиму".
Він злякався вже не на жарт і спробував сховати свій переляк за грубістю:
— Чого б це ви мене ждали?
— Мені треба вам щось сказати!
— А що казати?
— Дуже важливе.
— То й кажіть.
— Ні, це так не робиться. Для цього треба прийти спеціально...
— Ну! — махнув він рукою і побіг собі у справах.
Ясна річ, і в гадці не мав іти до неї ні ввечері, ні будь-коли. Вже все позачиняв, приготував на завтра, вклав спати Катрю, мав би лягати й сам, докурював на веранді останню цигарку, і тут насунула на нього темна сила, штовхнула його, вдарила в серце, в душу, він розтоптав недокурок, відчинив двері і, вагаючись, йдучи і не йдучи, проклинаючи себе, тяжко караючись, усе ж пішов туди, куди не мав іти ніколи й нізащо, і хвіртка була відхилена, і молода постать ніжно сутеніла в тому розхилі, і того чортяки нарешті не було на руках у Дори, може, й зовсім ніщо між ними не стояло, не перешкоджало? Ні-нд, неправда! Федір тільки там схаменувся і спробував позадкувати, втекти, рятуватися, але Дора вхопила його за руку, притиснулася боком, мовби припечатала до себе, а тоді ще й приклепала палючим своїм шепотом:
— Мені холодно...
А чулося: "холотно..."
— Ви щось хотіли сказати,— пробурмотів він.
— Як же мені казати, коли я вся змерзла в самій блузці... І тулилася, тулилася до нього боком, і рука, мов сіть,
затягувала й обезвладнювала Федора, а він не випручувався
(хоч і знав, що треба, треба!), він мовби прагнув солодкого рабства, дурного безуму і лютився, що йому щось стає на заваді, перешкоджає, перепиняє. Що? Що? Збагнув це тільки тоді, коли знов зіштовхнувся з жінкою, що крутобоко билася об нього, не дозволяючи нічого більше.
Лиш тоді розгледів звірюку, якого притискувала до грудей Дора. Одна рука для нього, Федора, друга — для цього чортяки.
— Прибери його к чортовій матері! — прошепотів Федір.
— Гаврюшку? — обурилася вона.— Ви хочете, щоб я прогнала мого Гаврюшку? А хто ж мене захистить від таких мужчин, як ви?
Вона вже не шепотіла, і Федір злякався, що ці дурні слова почує Катря, а коли й не Катря, то почує їхня любов, їхня така прекрасна колись любов, що тепер конає в здриганнях, у конвульсіях, в німоті, безпомічна й беззахисна перед дикими силами природи.
І Катря, мабуть, справді почула або відчула й покликала його: "Федоре!", і той поклик долинув до нього, як голос тривоги й перестороги, як нагадування про честь і безчесність, про чистоту і вірність. "Фе-доре! Фе-доре!"
І тільки завдяки тому голосу він зумів одтрутити від себе жінку, рішуче відставив її на той бік хвіртки, мерщій відгородився, понуро мовив:
— Не треба... нічого не треба... Пробачте...
І пішов мерщій звідти, майже побіг, і тут з кущів вилетів живий клубок, з розгону вдарився Федорові об ноги, з одного боку, з другого, бив із чортячою силою, але ні зупинити, ні перепинити чоловіка не зміг.
Федір боявся спитати Катрю, чи справді вона його кликала, чи йому вчулося, він мерщій заліз у постіль, весь здригався од холоду майже неземного, і вперше в житті йому хотілося вмерти.
Вранці забулося. День минув, як завжди. Коли ввечері цілував Катрине волосся і вона лагідно питала: "Ну, як ти, Федю, сьогодні?", відповідав бадьоро й безжурно: "Та як? Робив!"