Савка був загартований, на прихильність людей, з якими зустрічався, особливо не розраховував. Розуміння йому вистачало.
Але він здорожився, стомився від чужих і так хворобливо тужив за домом, що часом зривався з місця і біг з-перед людських очей. Це відчуття було з ним усе життя. Він завжди пам’ятав, звідки він і де його рідний поріг.
Жінку звали Горпина Матвіївна, вона теж була родом з Полтавщини, а до Ленінграда переїхала ще до війни, — там служив її чоловік. Горпина Матвіївна пережила блокаду, показувала Савці, по якому шматочку хліба їм давали на день. З присвистом дихаючи через непомірну повноту, жінка дивилася за вікно і весь час розповідала про бомбардування, про те, як ховала хлібну картку, а потім забувала, де її поклала, і довго розпачливо шукала. Говорила вона без інтонації, як говорять про те, що вже вицвіло на сторінках пам’яті. При цьому відламувала по крихті хліба і жувала її, дивлячись за вікно, де ливма лив дощ, розбиваючи решту снігу. На її обличчі раз по раз прослизали сліди не згаслої насолоди — вона смакувала хліб.
— А ти звідки будеш? — вже втретє розпитувала Савку одне й те ж.
— Я з Ніжина, може, чули таке місто?
— Ах, да, Ніжин, Ніжин.
— А скільки тобі років, шістнадцять, вісімнадцять?
— П’ятнадцять. Метрику показати? — схопився з місця і став шарити по кишенях.
— Немає в тебе метрики, — просвистала Горпина Матвіївна. — Можеш не вихвачуватися.
Вона завсміхалася, куточки губів піднялися вгору, як у справжнього веселуна.
Савка нахилився і промовчав. Було чути, як по шибці шурхотить дощ із снігом. Запала мовчанка. За якусь хвилину Горпина Матвіївна знову розповідала йому про блокаду.
— У нас був кіт Мурзик, дебелий, чорний, днями сидів на підвіконні і виглядав мене з роботи. Одного разу я забула сховати хліб, залишила на столі денну пайку. Згадала вже, як ішла з роботи, думаю, з’їв і забувся про скибку. Приходжу, — хліб не торканий, а Мурзик сидить на стільці, невідривно дивиться на шматок і плаче. Можеш уявити?
Кімната Горпини Матвіївни виходила вікнами на Макіївський майдан, там метушилися якісь люди, зупинялися машини. Видно було величний собор, що куполами упирався в небо. Хлопцеві захотілося там побувати. Він хотів побачити і Смольний, і Дворцову площу, й Петрів палац, і Ермітаж, і Марсове поле. Про Ленінград йому розповідали різні люди, з якими зустрічався в дорозі, а тепер це місто, схоже на Всесвіт, було перед його очима.
По той бік у невеликому приміщенні з перекошеними дверима розмістився магазин з написом "Булочная". Савці захотілося пересікти майдан і зайти в той магазин. Він навіть уявив, як на полицях розкладені рядами рум’яні сайки, і як вони свіжо пахнуть. За час свого мандрування він навчився приробляти: міг би запропонувати розчистити сходи і біля сходів. Його думки перервала Горпина Матвіївна:
— Саво, учись говорити по-російськи. Коли ми сюди приїхали, я перше-наперше навчилася по-їхньому спілкуватися. Щоб народ тебе прийняв, ти повинен прийняти мову цього народу, розумієш?
Він не чекав од старої заплилої жиром тітки такої настанови.
Хлопець тут же згадав, як учорашня знайома з білою косою говорила йому про Україну, про те, що його земля приїхала до Ленінграду разом з ним. Всі намагаються повчати. Він поки що не знав, як усе це поєднати, але розмова з Горпиною його вже стомила. Він попросився прилягти. Насправді Савка хотів подумати про Рубін. Він кожну вільну хвилину згадував про неї, про піну мережив, за якою ховалося гаряче, мов полум’я тіло, про тверді губи, якими вона його цілувала, мов хотіла закусати до смерті. Він пам’ятав її легке циганське вбрання зі зборочками, її солом’яний запах, такого запаху не мала жодна жінка. Розкуйовджене важке, наче віжки, волосся. Савка затулив очі і раптом різко сів і схопився за голову.
Він згадав, як добирався сюди трамвайчиком, як пересідав з одного на інший, як за вікном диміли труби, здіймалися будинки, вежі церков, мости. Він уперше зрозумів, яке гігантське те місто, куди він приїхав, зрозумів, що знайти Рубін у Ленінграді неможливо. Вперше за час поневірянь ним оволодівала нестримна злість. Він ненавидів себе за те, що так безглуздо втратив цю жінку, ненавидів господарку квартири, яка згодилася його прихистити тому, що він з України, ненавидів цілий світ, який здавався пустим тому, що на серці в нього була пустка.
— Рубін, ти чуєш? Не буде мені без тебе ні сонця, ні весни, ні життя. Я помру, Рубін!
Савці навіть здалося, що в нього не було іншого минулого, тільки те, що пов’язане з циганкою. Наплакавшись, він заснув, немов провалився. Рубін приснилася в зеленій сукні з маками, мов іде до нього через майдан, повз булочну, в якій він підмітає підлогу. Савка хоче вийти до неї, але двері зачинені, не піддаються, він метається з кутка в куток, кричить, але його ніхто не чує.
Прокинувся він від власного голосу. Над ним стояла Горпина Матвіївна, помовчала, а потім мовила:
— Саво, мабуть, вона тобі добре голову засрала, ця сучка.
— Як ви знаєте, про кого ви?
— Про неї, ти все кликав її уві сні. Циганка?
— Яка вам різниця? От яка вам різниця, не все одно?
— Скільки їй років, сказала? Ти хоч знаєш, що вони у тринадцять-чотирнадцять уже заміжні, а в сімнадцять мають купу дітей? Що вони тільки крадуть і дурять, знаєш?
Савка схопився, одягнувся і вибіг з квартири. Йому здалося, що, розмовляючи з Горпиною, він зраджував Рубін.
Глава двадцять друга: втеча
На небі ще мигтіли зірки, мов діаманти, і стояв рискою молодий місяць. А вже світало. Я йшла сонними вулицями, вдихаючи дух неторканого снігу і вітру з високих дерев. Свистала вдалині перша київська електричка, у вікнах запалювали світло. У сквері біля театру купалися синички, збиваючи снігову пилюку.
На розі Жовтневої ще було відчинене нічне кафе "Магія". Бармен розчищав сніг, за високими дверима приглушено грала музика. Я замовила зелений чай з лимоном і фісташками, сіла біля вікна, як у минулому, коли ще жила у квартирі. І душа була на місці. Навпроти на стіні висіло дзеркало у різьбленій оправі, подивилася на себе вперше за останній місяць. На мені було фіолетове пальто з коміром сріблястої лисиці, біла в’язана шапка. Сіла за столик, не роздягнувшись, із дзеркала на мене дивилася інша людина — бліда жінка з високими бровами і темними очима. При неяскравому світлі кольору очей не видно було, я здалася собі не замученою і не виснаженою. Із транзистора звучала пісня Сольвейг, я вдячна була барменові, який шурхотів лопатою, ні про що не запитуючи.